tmp0

Тим часом Юрий нїяк не міг попрощати ся з Україною і з своїми плянами. Йому мусїли пригадувати, аби забрав ся з Переяслава; нарештї він пішов звідти, але зайшов тільки до свого Остерського городка і тут лишив ся. Дали йому місяць часу вийти звідси — він не пішов. Нарештї обложили військом, почали облогу, й Юрий знову присяг, що забереть ся до Суздаля, і дїйсно пішов — десь уже зимою, а Ізяслав слїдом зруйнував і спалив його гнїздо — Остерський городок. За се недодержаннє умови у Юрия відібрали Переяслав — там Ізяслав посадив старшого свого сина Мстислава ⁶⁶).

З тим всїм, розумієть ся, зникла надїя на якесь помиреннє Ізяслава з Юриєм. Київська лїтопись каже, що Юрий, довідавши ся про зруйнованнє Остерського городка, постановив пімститись і став збирати військо. Але се міг бути хиба тільки претекст: певне, і без того Юрий не мав нїякого заміру капітулювати, і тому так не хотїв іти з України.

Та поки він збирав ся, Ізяслав хотїв обрахуватись із його союзником Володимирком — за забрані міста й побитих Угрів. Він ходив на нього двічи походом, але без особливого успіха, як побачимо. Довідавши ся про приготовання Юрия, він умовив ся з Ростиславом боронитись спільно, куди б Юрий не пішов — чи на Новгород або Смоленськ, чи на Київ. Юрий пішов на Київ, в осени 1152 р. З ним були Половцї — „уся Половецька земля від Днїпра до Волги”, і рязанські князї; Сьвятослав Ольгович, хоч опинив ся в дуже крутій ситуації, пристав вкінцї теж до нього. Разом з тим пішов був з Галичини й Володимирко; але Ізяслав мав час виступити йому на зустріч, і Володимирко вернувсь. Юрий приступив під Чернигів, де сидїв Ізяслав Давидович, але до нього вже прийшли в поміч Ростислав із Смоленська і Сьвятослав Всеволодич, а слїдом тягнув Ізяслав. Юрий залишив облогу й пішов назад — до дому. Все окошилось на його союзнику — Сьвятославу: його волости сильно потерпіли від переходу війська, а тепер ще й Ізяслав обложив його в Новгородї; тільки невигідний час — бо заходила весна, роздороже, змусїв Ізяслава покинути сю кампанію й приняти згоду. Він пімстивсь і на другім союзнику Юрия — Половецькій землї; вирядив сина Мстислава з Чорними Клобуками й той поруйновав їх кочовища на Орелї (Углї) й Самарі, взявши богато добичи й увільнивши невільників ⁶⁷).

За рік Юрий вибрав ся знову походом на Київ ⁶⁸). Але сей похід зовсїм не удав ся: в війську Юрия почала ся сильна хороба, а й Половцї прийшли в малім числї в поміч — може то був наслїдок Мстиславового погрому. Юрий післав з ними сина Глїба — пустошити Переяславщину, а сам вернув ся. Се було вже саме перед смертию Ізяслава.

Сї останнї роки окрім Юрия Ізяслав, як я згадував обраховував ся з Галичиною. Під час своїх походів в поміч Юрию, Володимирко зайняв кілька міст на полудневій границї Волини й Київщини, в полудневій части Погорини і на Побожу: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнійницю ⁶⁹). Осївшись у Київі, Ізяслав захотїв вернути сї міста. Ще зимою 1151/2 р. був вибрав ся він у похід, але вернув ся з дороги ⁷⁰). На весну змовив ся з угорським королем, аби знову вдарити на Володимирка з двох боків; закликано до помочи й Ляхів, але вони не прибули. Угри прийшли в Галичину скорше, нїж Ізяслав; він зійшов ся з ними коло Ярослава, а Володимирко стояв по другий бік Сяна, коло Перемишля, „не даючи війти рати в його землю”. Союзники перейшли Сян і знищили його військо; Володимирко втїк до Перемишля і звернув ся до Ґейзи, просячи „не видати Ізяславу”, та закупив знову його дорадників. Ґейза дїйсно став умовляти Ізяслава, аби пожалував Володимирка, нїби то тяжко покалїченого в битві, й Ізяслав, хоч як не хотїв, мусїв погодити ся з Володимирком на тім, що Володимирко верне йому забрані міста й буде на далї союзником Ізяслава ⁷¹). На тім Володимирко присягнув, але Ізяслав не вірив тій присязї анї трошки і дуже нарікав на легковірність короля.