tmp0

Але Ізяслав постановив власне не дати їм злучитись і для того пішов на Юрия зараз, щоб змусити його до бою. Кияне на сей раз, видячи, що Ізяслав має шанси перемогти ворога, постановили взяти як найенерґічнїйшу участь у війнї: „нехай іде кождий, сказали вони Ізяславу, хто може взяти хоч палицю в руки, а як би хто не пішов, дай його нам: ми його самі забємо”. „І пішли всї радо, оден від одного не відстаючи, за своїми князями, і на конях і піші, в великім числї”. В дорозї Ізяслав дістав вість від сина, що угорський король вислав йому в поміч велике військо, якого ще не бувало, і воно вже перейшло „гору” (Карпати), але Ізяслав рішив не зміняти свого пляну, й пішов на Юрия. Підночувавши за Стугною військо Ізяслава перейшло тутешнїй вал і зійшло ся з військом Юрия коло Перепетових могил. Ще раз почали ся переговори, але, розумієть ся, з них нїчого не вийшло. Лїтописець каже, що Ольговичі й Половцї перли до війни, бо „скори бяху на кровопролитьє”. Одначе Юрий ухиляв ся від битви й хотїв, зайнявши вигідну позицію, чекати Володимирка; Ізяслав старав ся примусити його бити ся. Кілька день пройшло в такім маневруванню: Юрий відступав, Ізяслав старав ся обійти його й примусити до битви. Нарештї йому удало ся перебити Юрию марш за р. Рут, що тут бере свій початок, і піславши йому в тил легку кінноту — Чорних Клобуків і стрільців, змусив його завернути ся й прийняти битву ⁶³). Ізяслав їхав сам оден попереду своїх полків і перший ударив на ворожу лаву; спис йому зломив ся й діставши кілька ран, він злетїв з коня. Се не здержало одначе атаки його війська, і по короткій, але „кріпкій сїчі”, воно змусило Юриєве військо тїкати. Перші кинули ся тїкати Половцї, „не пустивши навіть і по одній стрілї”, за ними Ольговичі, вкінцї сам Юрий з своїми дїтьми. Бредучи через болотнистий Рут, богато їх загрузло, стало ся замішаннє, й серед нього вбито Володимира Давидовича, чернигівського князя. Ізяслав також був недалеко від смерти; коли він став підводити ся, Кияне, що трапили ся там, прийняли його за ворога й хотїли убити. Ізяслав крикнув: „я князь”, але оден з вояків на се відказав: „тебе нам і треба”, і почав валити його мечем по голові, так що прогнув шолом до самого чола. Та Ізяславу вдало ся зняти з себе шолом, і вояки пізнали його — підхопили на руки з радости, „яко царя і князя свого”, „і крикнули всї полки: кіріе елеїсон, тїшачи ся, що ворогів побіджено, а князя свого бачать живим” ⁶⁴).

Знеможений ранами й сильним упливом крови, Ізяслав одначе зараз зайняв ся справою чернигівського стола, опорожненого наслїдком смерти Володимира Давидовича. Його посадили на коня й він проїхав до трупа Володимира, коло котрого плакав його брат Ізяслав Давидович. Поплакавши й собі, Ізяслав звернув його увагу на небезпечність проволоки: вороги можуть захопити Чернигів, Ізяславу треба спішитися — він дасть йому коней, і на вечер Ізяслав Давидович може бути в Вишгородї, на чернигівськім перевозї. Ізяслав Давидович так і зробив, і вже рано був у Чернигові, з трупом свого брата. Поховавши його, сїв він на чернигівськім столї. Тим часом туди ж сьпішив ся й Сьвятослав Ольгович, але бувши грубим з себе, не міг доїхати одним тягом і післав наперед себе свого братанича, аби захопив йому Чернигів. Та той, пригнавши на перевіз на Деснї, довідав ся, що Ізяслав Давидович уже сидить в Чернигові, й вернув ся нї з чим. Сьвятослав поїхав в Новгород (сїверській). Юрий втік до Переяслава, Половцї в степи.

Ізяслав вернув ся по побідї до Київа. Можливо, що він хотїв зачекати Угрів, але дістав вість, що їх на дорозї підступом винищив Володимирко і по сїм вернув ся в Галичину, довідавши ся, що Юрий програв свою справу. Тим самим Ізяслав вже не мав чого бояти ся нападу звідти й пішов виганяти Юрия з Переяслава. Полишений союзниками і розбитий, Юрий був о стільки слабий, що Ізяслав пустив до дому брата Ростислава і пішов на Переяслав тільки з Вячеславом. Юрий справдї не мав чим бороти ся, але Ізяслав не хотїв добивати його — волїв використати сю ситуацію, щоб прийти раз до якоїсь трівкої згоди. По двох днях дрібної війни під Переяславом з Юриєм уложено згоду, що Переяслав лишить ся йому, він посадить тут сина, а сам вернеть ся в Суздаль: „не можемо тут бути з тобою, казали йому, наведеш на нас знову Половцїв” ⁶⁵). Ольговичів у сю угоду не принято, але вони помирили ся з Ізяславом Давидовичом на принціпі отчин: Ізяслав узяв собі володїннє „батька свого — Давидове”, себто Чернигівський стіл і волости, а колишнї волости Олега передав Ольговичам.