tmp0

Чорні Клобуки правили ся своїми старшинами, що в нашій лїтописи звуть ся князями. Окрім того бували у них свої віча — наради старшин, а може й взагалї чорно-клобуцької аристократиї: „сдумаша лЂпшии мужи в Черныхъ КлобуцЂхъ, и почаша просити у Рюрика сына Ростислава на половцЂ” ¹²). Старшини підлягали київським князям і від них діставали в державу поодинокі городи. Тут, правдоподібно, був вплив руського земського устрою, що чорно-клобуцький старшина не був тільки голова своєї орди, а й „держатель града”. Бачимо, що поодинокі старшини стараються виторгувати від князя за свої услуги „лїпший город”: „коли будеш нас любити, як любив твій батько, кажуть три чорно-клобуцькі старші Мстиславу Ізяславичу, та даси нам по лїпшому городу, то ми відступимо від Ізяслава Давидовича” ¹³).

В першій половинї і в серединї XII в. Чорні Клобуки тримають ся разом з київською громадою, підперають її улюблених князїв й похваляють ся своїм руським патріотизмом: „ми умираємо за Руську землю й голову складаємо за твою честь”, кажуть Берендичі київському князю Юрию, правда — як мотив на оборону своїх матеріальних інтересів ¹⁴). Але в другій половинї XII віка, як я згадав, вони починають уже „льстити”, пильнувати власних інтересів, зближають ся до Половцїв, взагалї — замість зближити ся й злити ся з українською людністю — зближають ся до своїх степових земляків. Се мусїло сильно перешкодити їх дальшій асиміляції з українською людністю.

З татарським походом Бату звістки про Чорних Клобуків в наших джерелах зникають зовсїм ¹⁵). Що з ними стало ся?

В науцї досить розповсюднений погляд, що вся маса тих турецьких кольонистів була асимільована українською людністю і внесла таким чином значну турецьку домішку в її етнїчний тип ¹⁶). Особливо українських козаків готові були уважати потомками тих зрущених Чорних Клобуків: підставою до того послужила ґльоса Воскресенської компіляції: „всЂ Черные Клобукы, еже зовутся Черкасы” ¹⁷). Але ся ґльоса належить, очевидно, до пізнїх московських часів і се не більш як суб'єктивний здогад московського книжника. Саму ж гіпотезу про асиміляцію всеї турецької кольонїзації XI-XII в. з українською людністю зовсїм не можна признати правдоподібною.

Дїло в тім, що ті турецькі кольонїсти, як ми бачили, не були з'асимільовані в XII в., навпаки в другій половинї сього столїтя вони ще більше відчужують ся від руської людности й зближають ся до степових орд. В таких обставинах не можемо думати, аби в XIII в., перед приходом Татарської орди, чорно-клобуцька людність на Українї стратила свою етнїчну фізіономію, стала оселою, хлїборобською, християнською. З приходом же Татарської орди обставини ще меньше давали місця асиміляції пограничної чорно-клобуцької людности: вона опинила ся в безпосереднїм сусїдстві з новою могутньою рідною собі стихією, що господарила собі всевластно в українських землях і спеціально пограничні землї держала в близшій залежности від себе. Від неї її не дїлив той антаґонізм, який дїлив колись Чорних Клобуків від Половцїв; а й захист від неї не міг дати український елємент. Супроти сих обставин я уважаю найбільш правдоподібним, що нова, татарська орда потягнула до себе чорно-клобуцькі ватаги України, чи сьвідомо, з власної інїціативи, чи силою несьвідомої атракції. Тому й не чуємо про них нїчого почавши від Татарського походу: тому навіть Пляно-Карпінї, переїздячи Поросє в 1246 р., нїчого не згадує про них, хоч як раз там Чорні Клобуки повинні б собі бути тодї панами.

У всякім разї припустити, що й пограничні чорно-клобуцькі орди разом з українською людністю пережили всї пізнїйші пригоди XIII-XV в., разом з нею відступали в лїси підчас пополохів і вертали ся звідти назад разом з українською людністю — неможливо. Тому, на мою гадку, тільки дрібні їх кольонїї між українською людністю, могли з'асимілювати ся. Головна ж маса мусїла назад вернути ся в степи й злити ся з татарською ордою, як і ті їх земляки, що лишили ся в степах. В результатї в складї української людности вони, правдоподібно, лишили слїду по собі далеко меньше, нїж в українській топоґрафічній номенклятурі ¹⁸).

Примітки

¹) Див. вище c. 282 336, 347-8, пор. прим. 16.

²) Знаємо, що Василько збирав ся перейняти на свої ґрунги дунайських Болгарів, а заразом, чуємо, до нього ”идуть Береньдичи, и ПеченЂзи, и Торки”, і він тїшить ся тим та робить ріжні пляни з тим, як то у нього будуть Берендичі: при тім він мав у плянах боротьбу в Половцями (Іпат. c. 174). Сього всього не можливо розуміти инакше, як тільки про кольонїзацію галицьких земель сими „Берендичами, Печенїгами й Торками”.

³) Іпат. c. 239-40.

⁴) В Переяславщинї тільки імя c. Каратулїв (як вище c. 348) вказує на істнованнє сеї назви.

⁵) В Іпат. c. 216 і Лавр. 290 однаково — 30 тис., в Воскр. — тисяча.

⁶) Напр. Іпат. c. 262, 592, 323, 324 і т. и.

⁷) Іпат. с. 287.

⁸) Іпат. c. 367 (під 1169 р.), Що правда, маємо нпр. такого Тудора Сатмазовича (Іпат. с. 343). Тудор вправдї імя руське, але не калєндарне. Що поодинокі Чорні Клобуки вихрещували ся, неможливого в тім нема нїчого.