tmp0

Брати Володислава піддержували знов свого шваґра Ізяслава Мстиславича, хоч і не дуже енерґічно, як ми бачили, бо не могли своїми силами свобідно розпоряджати супроти заходів Володислава. Тут знову повторяєть ся клясична констеляція: польські князї помагають волинському князю, Ізяславу, проти галицького (Володимира) і проти київського (Юрия). Союз сей лучив ся разом із шлюбними звязками; джерела наші не дають докладнїйших пояснень сих звязків, але недавнїми часами було доведено зовсїм правдоподібно, що Ізяслав оженив свого сина Мстислава з сестрою Болеслава Кучерявого ¹³).

Сей союз між волинською династиєю Ізяслава й польськими князями держить ся і далї потім, тільки звістки про волинські справи з сих часів досить скупі. Знаємо, що підчас боротьби з Юриєм Мстислав Ізяславич шукав помочи в Польщі ¹⁴), хоч і не знаємо, чи дістав дїйсно. Пізнїйше на союзї з Поляками опирав ся він у своїх спорах за Київ з Ростиславичами (1169), але здаєть ся, теж далї дипльоматиї справа не пішла ¹⁵). Син Мстислава Роман, бувши волинським князем, жив у незвичайно тїсних зносинах з польськими князями, звертав ся часто за помочию до них в своїх справах, як от у своїй галицькій авантурі 1188-9 р., кілька разів, потім у боротьбі з Рюриком, — і з свого боку давав поміч польським князям у їх усобицях: в боротьбі Казимира з Мєшком 1191, потім помагав Казимировичам, 1195 р., а певно, що з обох сторон такі факти трапляли ся й частїйше, нїж ми знаємо ¹⁶). Сї заявки були цїнні для Романа особливо тодї як він мав ворогів і від Галича і від Київа, хоч польська поміч взагалї не була дуже значна, бо польські князї мали тодї свої домашні клопоти.

Взагалї про якусь більш ясну і постійну княжу полїтику на Волини можна говорити від тодї, як тут загнїздила ся своя династия — себ то від середини XII в. Але полїтику сеї династиї — Мстиславичів можна схарактеризувати одним словом як не-волиньску. Мстиславичі легковажать собі свої волинські волости та все шукають чогось лїпшого. Ізяслав цїлий вік бореть ся за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві, як ми вже то бачили. Так само й його син Мстислав духом живе в Київі, хоч доля судила йому тільки „діткнути ся” золотого київського стола. Так само пильнує Київа його молодший брат Ярослав луцький. Супроти упадку Київа з кінцем XII в. в дальшій ґенерації тільки поменьші князї, як от луцькі Ярославичі (Інгвар і його син Ярослав) інтересують ся Київом і там часами засїдають. Старша лїнїя — Роман і його син Данило вже Київом помітують, а звертають, всю свою енерґію на те, аби здобути Галичину.

Не можна в тім не добачити інтересної паралєлї з полїтикою иньшої династиї — чернигівської. Ріжниця тільки в тім, що успіхи чернигівської династиї були не трівкі, не йшли дальше особистих успіхів того чи иньшого князя, тим часом як волинським князям удало ся осягнути щось реальнїйше: сполучити трівко Волинь з Галичиною й заснувати сильну державу, що істнувала півтора столїтя, не без певних користей для національного й культурного розвою українсько-руського народу.

Про полїтичну дїяльність громади — віча в Волинських землях XI-XII в. лїтопись говорить дуже мало, і тут таки мусїла вона де що замовчати, бо земля переживала занадто важні переміни в своїм полїтичнім житю, аби могла все зіставати ся їх пасивним сьвідком. Одинокий факт, проказаний нам лїтописею, маємо з війни 1098 р., коли Ростиславичі, галицькі князї, обложили Володимир. Іґноруючи кн. Давида, що засїв в містї, Ростиславичі удають ся тодї безпосередно до громади і жадають видачі трох Давидових бояр, яко інїціяторів Василькового ослїплення, і громада змушує Давида їх видати. „Послали сказати Володимирцям: „ми не прийшли на ваш город, анї на вас, а на наших ворогів: Туряка, Лазоря і Василя, що намовили Давида, і послухавши їх поробив те все Давид. Хочете за них бити ся — ми готові! Як нї — то видайте тих наших ворогів. Почувши се, горожане „созвонили” віче, і сказали Давиду люде на вічу: „видай тих мужів, бо ми не будемо за них бити ся! за тебе готові бити ся, а за них не бємо ся! як же не хочеш, то відчинимо городські ворота, і тодї сам собою клопочи ся”. Приходило ся Давиду їх видати. Сказав, що їх нема — бо післав був їх до Луцька, і з тої дороги Туряк утїк до Київа, а Лазор і Василь пішли в Турійськ. Люде прочули, що вони в Турійську й підняли крик на Давида ¹⁷): „видай, кого вони хочуть, а як нї — то піддамо ся!” Давид післав і казав привести Василя і Лазоря, і віддав їх Ростиславичам, і стала ся згода в недїлю. А другого дня, в понедїлок, на зорях, повісили Ростиславичі ¹⁸) Лазаря й Василя й розстріляли стрілами” ¹⁹).