tmp0

Другий епізод — далеко простїйший — маємо в Берестейщинї, по смерти Володимира Васильковича. Своїм наступником він оголосив Мстислава Даниловича, але Берестяне сього роспорядження не услухали. Лїтопись се оповідає так: Берестяне учинили коромолу: іще за житя Володимира, коли він захорував, вони удали ся до Юрия Львовича (що держав землю Холмську й Дорогичинську волость) і присягли йому на тім: „як не стане твого стрия (Володимира), то ми твої, і город твій, а ти будеш нашим князем”. Тож коли умер Володимир, Юрий, довідавши ся про се, приїхав у Берестє і почав у нїм княжити за порадою своїх дурних, молодих бояр і коромольників Берестян”, а в Камінець і в Більськ післав свої залоги ²⁹).

Отже властиво тут не було зради династиї, тільки Берестяне на випадок смерти Володимира зарядили собі инакше, нїж хотїв Володимир, можливо — ще перед тим, нїм він оголосив своїм наступником Мстислава, зголосили ся до Юрия і могли виходити з того погляду, що всякі з'обовязання послушности і підданства кінчать ся з кінцем династиї. На вибір князем Юрия дуже легко могло вплинути те, що він володїв частиною Берестейщини, отже приймаючи його собі князем, Берестє вертало собі ті пригороди, що буди від нього відірвані за Данила (Дорогичин і Мельник). Разом з Берестєм і солїдарно з ним при тім ішли його пригороди — Більськ і Камінець. Справа скінчила ся на тім, що Мстислав страхом татарського находу змусив Льва, аби відкликав свого сина з Берестейщини, і Юрий забрав ся звідти, а разом з ним подали ся до Дорогичина й провідники сього повстання — „Берестьяни началницЂ коромолЂ”. Юрий обіцяв їх не видавати Мстиславу. Берестє мусїло покорити ся Мстиславу і стріло його з великою парадою, коли він приїхав сюди „утвердити людей” : „пріяша и с радостью великою своєго господина”, як запевняє нас лїтописець, хоч щирости тої радости не конче мусимо вірити. Справа скінчила ся на фіскальній драчцї: Мстислав, аби укарати за повстаннє, запровадив в Берестейщинї на вічні часи („в вЂкы”) новий податок — „ловчеє”, „за ихъ коромолу”.

Наведені, досить припадково переказані нам факти показують у всякім разї, що громади волинські вміли брати досить діяльну участь в полїтичнім житю, хоч того рода прояви їх полїтичної інїціативи й були більш надзвичайними явищами в житю і з розвоєм князївсько-дружинного режіму трактували ся все більше зі становища „коромоли”.

Дружинно-боярська верства на Волини дійшла значного розвитку. Про її економічну силу можемо судити тільки з пізнїйшого: з незвичайного розвою боярського і князївського володїння землею (князївська верства тут злучила ся з боярською). Безперечно, ся велика боярська земельна власність мала свої початки ще в руських часах, хоч при загальній бідности наших звісток про внутрішнї відносини на Волини ми й не маємо на се виразних вказівок в лїтописах. Трохи лїпше стоїть справа з полїтичною ролею боярства; тут бодай з XIII в. маємо деякі звістки. З попереднїх столїть можна піднести хиба впливи бояр на Ярополка і Давида Ігоровича: війну Ярополка з Всеволодом й інтриґу Давида на Василька поясняли боярськими впливами; можна вказати також на відступленнє бояр від Ярослава Сьвятополковича ³⁰). Але сї факти в собі нїчого особливо характеристичного не мають. Інтереснїйше починаєть ся вже після смерти Романа. Тим часом як загал боярства, очевидно, стояв по сторонї своєї прирожденної династиї — Романовичів, знайшла ся й тут партія, що шукала собі иньшого князя. Так 1206 р. визначив ся тут напрям прихильний до Ігоревичів, так що вдова Романа уважала небезпечним довше зіставати ся в Володимирі й утїкла з дітьми в Польщу, а бояре прийняли князем Сьвятослава Ігоревича. Пізнїйше коли Володимир опинив ся в руках Інгвара Ярославича, бояре виступили против нього і наслїдком того в Володимирі засїв Олександер Белзький: „бояром же не любяшимъ Инъгвара, Олександръ же совЂтомъ Лестьковымъ прия Володимерь” ³¹).

Сї епізоди дають нам зрозуміти значну полїтичну ролю волинського боярства. Але воно не мало такої сили як боярство галицьке: при браку всякої трівкости в полїтичних відносинах Волини, при частих змінах династий, тут не могло виробити ся таке впливове й сконсолїдоване боярство як у Галичинї і не визначаєть ся такою сьмілою інїціативою як се. Чи тому що не мало таких сил і впливів, чи тому що не виеманципувало ся від династичної льояльности в такій мірі як боярство галицьке, тільки своїх полїтичних впливів воно не розвинуло далї в напрямі, вказанім сими вступними епізодами XIII в. — аби свобідно роспоряджати ся княжим столом. Проявів противдинастичннх змагань ми пізнїйше не бачимо зовсїм. Противно, лїтописець, що так часто титулує „невірними” галицьких бояр, не раз зі співчутєм підносить льояльність волинських. „Бояри не спроневірили ся (бояре не изневЂриша ся), але пішли у Камінець” за Васильком, зі співчутєм зауважає він про них, коли Романовичам з цїлої спадщини їх батька полишила ся маленька Камінецька волость ³²).