Кінець XII в. і навіть друга його половина була в тім переломом. Я вкажу на дрібний нїби, але дуже характеристичний симптом. До середини XII в. кождий важнїйший князь бажає полишити в Київі якусь памятку по собі, по своїм князюванню. Кождий київський князь ставить свій патрональний монастир — по свому християнському імени. Менші князї ставлять часом церкви, або роблять значнїйші жертви до вже готових церков. Останнїй з київських князїв, хто поставив у Київі свій патрональний монастир, був Всеволод Ольгович; по нїм поставили ще Сьвятослав і Рюрик церкви на княжих дворах. В XIII в. князї вже не старають ся лишати по собі памятку в Київі, противно — вони розтягають з Київа та Київщини зібране там добро. Вістуном сього був Андрій Юриєвич, що викрав чи забрав славний образ з Вишгорода до Володимира. Король Данило будуючи катедру в Холмі, позабирав образи з Київа, з фамілїйного монастиря св. Федора, і з Овруча, дзвони теж „принесе ис Києва” 13). Не казати вже хиба про грабованнє київських церков і домів під час погрому 1169 р. і пізнїйших.
З росповсюдненнєм христіянства Київ став релїґійним центром Руси і центром церковної управи. Цїлий час до середини XIII в. він був осїдком зверхника руської церкви — митрополита; тут поставляли ся епископи для всїх земель Руської держави і в дуже значній, навіть в переважній масї вони брали ся з Київа ж. Так еп. Симон на початку XIII в. числив таких епископів, що вийшли з самого лише київського Печерського монастиря, на 50 мужа. Особливим центром був Київ для монашества: число монастирів, яке ми знаємо в Київі, далеко перевисшає суму всїх иньших, які ми знаємо по иньших землях XI-XII в. Розумієть ся, тут мусимо числити ся з припадковістю наших відомостей, але що Київ був головним огнищем монашества, його митрополїєю, се не підлягає сумнїву. При аскетичнім характері тодїшнього християнства і особливім поважанню чернецтва се й надало Київу значіннє „руського Єрусалима”, яке він задержав і доси. Спеціально Печерський монастир, що вже в XI в. уважав себе взірцем і митрополїєю всїх иньших руських монастирів 14), служив тою всеруською сьвятощею, що оповивала своєю авреолєю й цїлий Київ. Не тільки звичайні люде, але й особи з ріжних княжих династій приїздили в Київ, щоб постригтись або просто дожити тут віку в сусїдстві сьвятинь — як Сьвятослав Давидович, як жінка Глїба минського, як сестра суздальського Всеволода Ольга і т. и. 15).
Таке ж виїмкове становище займав Київ і в старій книжности. Переважна більшість письменників XI-XII в. так чи инакше звязані з Київом. З анонїмної лїтератури, переховані в нинїшнїх копіях, в півнїчних землях, безперечно, є теж велика маса матеріялу звязаного так чи инакше з Київом 16).
Нарештї ще в однїй сфері староруського житя Київ відограв важну, виїмкову, хоч і не так примітну ролю — в сформованню старого руського права. Не може бути сумнїву, що як раз звичайове право Київщини і передовсїм київської громади, як громади „города”, міродайного для його пригородів і провінцій, та рішення київських князїв і сусїдів лягли основою староруської кодіфікації права, що мала значіннє потім для цїлої системи земель Руської держави, а пізнїйше послужила основою кодифікацій в. кн. Литовського і Московської держави.
Примітки
1) Іпат. с. 233, 284.
2) Іпат. с. 230.
3) Іпат. с. 279.
4) Іпат. с. 285-6.
5) На таку гадку наводить особливо дорогобузька депутація: її, видно, інтересувало) головно, аби місто не було пограблене військом Ізяслава, і так розумів се, очевидно, й сам Ізяслав (див. вище с. 167).
6) Іпат. с. 365, 367.
7) Іпат. с. 375.
8) Іпат. с. 273.
9) Іпат.с. 327.
10) Іпат. с. 368 — про Мстислава Ізяславича.
11) Реєстр князїв на сих волостях (не вповнї докладний) див. в катальоґах Поґодїна, в його ИвслЂдованіях т. VI.
12) Іпат. с. 455.
13) Іпат. с. 559.
14) Іпат. с. 113.
15) Іпат. 338, 422.
16) Новійша проба статистики київських рукописей, які заховали ся до тепер — у Волкова Статистическія свЂдЂнія о сохранившихся древне-русскихъ книгахъ (Памятники древней письменности CXXII) с. 30-1.
ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ: ЕТНОҐРАФІЧНИЙ ПІДКЛАД, ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ГОЛОВНЇЙШІ ГОРОДИ: ТУРОВ І ПИНСЬК; ПОЛЇТИЧНЕ ЖИТЄ ЗЕМЛЇ; ЗМАГАННЄ ЗЕМЛЇ ДО ВІДОКРЕМЛЕННЯ; ТУРОВСЬКА ДИНАСТИЯ; СТАНОВИЩЕ ТУРОВО-ПИНСЬКИХ КНЯЗЇВ В XIII В.
В додатку до сього роздїлу я скажу де що про Турово-пинську землю — небогато, бо відомости наші про сю землю взагалї незвичайно скупі і часто поплутані, а до того й інтерес вона для нас має тільки другорядний, бо її етноґрафічна приналежність до українсько-руської ґрупи племен в ті часи непевна, а до теперішньої українсько-руської території вона належить тільки своїм західнїм краєм. Бувши довший: час „київською волостию” 1) вона достойно і праведно може бути обговорена тут — в додатку до Київщини 2).