tmp0

Се власне може навіть дивувати, що по такій упертій боротьбі Деревлян за незалежність в X в., вони не показують нїяких змагань до відокремлення в полїтичну цїлість, в осібну землю в XI-XIII в. В останнїй чверти XII в. тут появив ся й осібний князь в особі Рюрика Ростиславича, що просидїв в деревлянських землях яких тридцять лїт, — але й се не викликало в землї змагань до відокремлення, які бачимо в иньших землях. За те пізнїйше (в XIII в.) показало ся тут иньше змаганнє: виломити ся зовсїм з князївсько-дружинного устрою й вернути ся до початкового ладу — житя автономними, дрібними громадами (тих болоховських й иньших громад). Сей факт позволяє нам пояснити пасивну ролю Деревської землї в попереднї часи тим, що тимчасом як иньші землї, приладивши ся до нового устрою, накиненого їм київськими князями, повторяли його в своїм укладї, і тільки бажали відокремити його в границях своєї землі, — в Деревській землї не було анї созвучних елєментів для князївсько-дружинного устрою Київської держави, анї елєментів для сцентралїзовання землї в полїтичну цїлість, тому й місцева суспільність зістала ся при пасивній неґації нового державного устрою, поки обставини, в видї татарського погрому, не дали можливости визволити ся від нього. Анальоґію для сеї ролї Деревської землї можна вказати у иньшого племени — Вятичів: та ж живучість племенного житя, сьвіжість земської автономії, і так пасивність до тодїшньої високої, князївсько-дружинної полїтики.

Ми дуже мало знаємо етноґрафічні границї Полян на полуднї, Деревлян на півночи, заходї й полудню ⁸), тож і не можемо докладно осудити, на скільки ріжнили ся полїтичні границї Київської землї XI-XIII в. від етноґрафічних границь тих племенних територій, що увійшли в її склад. Тільки гіпотетично могли ми для Деревської землї визначити басейни Тетерева і Случи, до Припети на півночи й Днїпра на північнім сходї ⁹), і не знаємо, о скільки відмінний етноґрафічний підклад грав ролю в спірнім, посереднім становищу крайнїх земель на заходї й західнім полудню. Тільки гіпотетично можемо такий відмінний підклад припускати тут.

Такою була так звана Погорина, себ то край по обох боках нижньої Горини. Чи не належала вона вже до Деревської землї, чи була мішаною територією, тяжко сказати. З початку вона належала, правдоподібно, до Волини, і прилучена була до Київщини за Всеволода, коли він обкроїв волинську спадщину Ярополка. Судячи по фактах з середини XII в., західна границя Погорини, що була тодї заразом і західньою границею Київщини, ішла вододїлом притоків Горини, Стубли і Стира, та по верхівям Горини і Велї ¹⁰); на сходї крайнїм містом в нїй уважав ся, видно, Корчеськ ¹¹), так що лїве побереже Случи вже належало до властивої Київщини. Нижня Горинь: Степань, Дубровиця, Городен належали правдоподібно до Турово-пинської землї; потім (у 1-ій половинї XII в.) тут утворено маленьке осібне князївство Городенське, що при кінцї XII в. знову злучило ся з Турово-пинським.

Саме вже ґеоґрафічне положеннє Погорини натякає, що се була пізнїйша прищіпка до Київської землї, а суперечки за неї між київськими і волинськими князями потверджують се: натяки на се маємо вже з волинської війни 90-х рр. XI в. ¹²), ще виразнїйші з 50-х рр. XII в.: Ізяслав, сидючи на Волини, виразно заявляє, що Погорина має бути волинська, не київська волость ¹³ ). Часте злучуваннє Волини з Київом в однїх руках вправдї невтралїзувало сї суперечки; але в кінцї Погорина, відокремивши ся в осібне князївство, непримітно перейшла в сферу полїтичного впливу волинських князїв. Уже від третьої чверти XI в. (від Всеволода) дуже часто служила для надїлювання дрібнїйших князїв з руки київського князя, а завершило її відокромленнє довге, двадцятолїтне князюваннє тут Володимира Андрієвича, Мономахового внука, в другій половинї XII в.; скоро по його смерти ¹⁴) Погорину прилучено до Луцька, по всякій імовірности — за житя луцького князя Ярослава, і від того часу Погорина числить ся з складї Луцького князївства ¹⁵).