Смарагдова книга

Я ледве стрималася, щоб не вчепитися в нього і не закричати: «Прошу тебе, залишся зі мною».　

Я мовчки чекала, поки вони з Фальком не залишать кімнату і не зачинять за собою двері. Потім я обернулася до мами, силкуючись посміхнутися.　

— Вони впустили тебе в найбільшу святиню, я здивована.　

Мама підвелася — похитуючись, наче старенька, — й посміхнулася мені у відповідь.　

— Вони зав’язали мені очі. Отой, з обличчям-місяцем. У нього кровила губа і, певно, через те він так міцно стягнув вузол. Було боляче, та я нікому не наважилася поскаржитись.　

— Дуже знайомо. — Розбита губа містера Марлі мене геть не обходила. — Мамо…　

— Знаю, зараз ти мене ненавидиш, — не дала мені договорити мама. — І я добре тебе розумію.　

— Мамо, я…　

— Мені так шкода! Я мала зупинити їх раніше, — вона ступила крок, простягнувши до мене руки, але вони безвільно впали. — Я завжди так боялася цього дня! Та знала, що коли-небудь він усе одно настане, і з кожним роком я дедалі дужче боялася. Твій дідусь… — Вона затнулася, глибоко зітхнула і правила далі: — Ми з моїм татом хотіли розповісти тобі про це разом, коли ти виростеш і зможеш зрозуміти та витримати правду.　

— Лукас знав про це?　

— Звісно! Це він сховав Люсі й Пола тут, у Даремі, і вигадав несправжню вагітність, щоб ніхто не сумнівався, що дитину — тебе — народила я. Люсі обстежували лікарі під моїм ім’ям — вони з Полом жили в нас у Даремі майже чотири місяці, поки тато мотався Європою, залишаючи хибні сліди. Наш будинок виявився ідеальною криївкою. Моя вагітність нікого не обходила. Ми сказали, що чекаємо на пологи у грудні, тому ні ти, ні наша сім’я не цікавили Вартових.　

Мама дивилася повз мене на гобелен невидючими очима.　

— Ми до кінця сподівалися, що не доведеться посилати Люсі й Пола разом із хронографом у минуле. Але один із нишпорок Вартових стежив за нашим будинком… — Вона здригнулася від спогадів. — Мій тато встиг нас вчасно попередити. Люсі й Пол не мали вибору, окрім тікати, залишивши в нас тебе — крихітку з кумедним жмутиком волосся на голові та величезними блакитними очима, — сльози нарешті ринули по її щоках. — Ми присяглися захищати тебе, я і Ніколас, і ми полюбили тебе одразу, наче рідну дитину.　

Сама не помічаючи, я знову заплакала.　

— Мамо…　

— Знаєш, ми ж не хотіли мати дітей. У сім’ї Ніколаса стільки спадкових хвороб, а я думала, що роль матері — не для мене. Але все змінилося, коли Люсі й Пол довірили нам тебе, — сльози невпинно струменіли по її щоках. — Ти зробила нас такими… щасливими. Ти перевернула все наше життя і показала, як чудово мати дитину. Якби не ти, Нік із Кароліною ніколи б не народилися.　

Вона не ладна була продовжувати. Не в змозі це витримати, я обійняла її.　

— Все добре, мамо! — хотіла я заспокоїти, але натомість закашлялась.　

Та мама все одно мене зрозуміла і міцно обняла у відповідь. Ми так і стояли, неспроможні ні заговорити, ні покинути плакати.　

Аж поки зі стіни не вистромилася голова Ксемеріуса.　

— То ось ти де! — протиснувши решту тіла у кімнату, Ксемеріус перелетів до столу, звідки вирячився на нас сповненими цікавості оченятами.　

— Лихо та й годі! Тепер у нас два домашніх фонтани! Либонь, сьогодні продали пересувну модель Ніагарського водоспаду.　

Я лагідно відпустила маму.　

— Нам час іти, мамо. У тебе немає хустинки?　

— Зараз гляну, — вона помацала рукою в сумочці і простягнула мені носовичка. — Як тобі вдалося не розмазати туш по обличчю? — запитала вона, слабо посміхнувшись.　

Я гучно висякалася.　

— Боюся, вся туш прикрашає Ґідеонову футболку.　

— Він скидається на приємного юнака. Але маю тебе застерегти… ці де Віллерзи завжди завдають нам, дівчатам із родини Монтроз, суцільних прикрощів, — мама відкрила пудреницю, зиркнула в маленьке люстерко й зітхнула.　

— Ну і ну… Наче мамця самого Франкенштейна.　

— Атож, тебе відмиє хіба що мочалка, — докинув Ксемеріус. Він перескочив зі столу на скриню в кутку і схилив набік голову. — Далебі, я чимало проґавив, поки дивився на метушню нагорі. Скрізь крутяться поважні особи в чорних костюмах і це вайло Марлі, якому хтось розмалював пику. І, Ґвендолін, вони всі перебирають по кісточках твого милого хлопчика — здається, він пустив під три чорти їхні плани. Більше того, він доводить їх до сказу, бо лише дурнувато либиться на всі питання.　

І хоча я не мала, правду кажучи, жодної причини, та я негайно зробила те саме — розпливлася в дурнуватій посмішці.　

Мама глянула на мене з-під пудрениці.　

— Ти мені пробачиш? — тихо запитала вона.　

— Ох, мамуню, — я обняла її так міцно, що сумочка вивалилася у неї з рук. — Я так сильно тебе люблю!　

— О, прошу вас! — простогнав Ксемеріус. — Тільки не треба починати все спочатку! Тут і так уже мокрувато!　

— Так я уявляю собі Небеса, — сказала Леслі, крутячись навколо своєї осі, щоб відчути атмосферу костюмерної мадам Россіні. Її погляд ковзав по полицях із туфлями і чобітками різних епох, потім перемістився на капелюхи, а звідти до нескінченних рядів суконь, щоб знову повернутися до мадам Россіні, яка відчинила нам двері в цей рай.　

— А ви — сам Господь Бог!