Смарагдова книга

— Я хотіла… — почала, було, я, але потім передумала. — А чого ти, власне, розпитуєш? Між іншим, ти сам ніколи мені не пояснював, чому цілував мене. — І примхливим голосом докинула: — Просто захотілося поцілуватися та й годі. А ти міг би й не даватися, до речі.　

(Тоді я, мабуть, провалилася б під землю від сорому.)　

— Отак прямо захотілось поцілуватися? — задерикувато повторив він і наблизився до мене. — Чорт забирай, Ґвендолін! Але ж уся заковика в тому… уже кілька днів я намагаюся… я весь час… — він насупився, явно роздратований власним бурмотінням. — Невже ти думаєш, ніби я зроблений із каменю? — останнє речення він сказав досить голосно.　

Я не знала, що відповісти. Це, мабуть, було риторичне питання — авжеж, мені не здавалося, що Ґідеон зроблений із каменю, але що, власне, він хотів цим сказати? Усі ці фрази ніяк не з’ясували ситуацію. Якийсь час ми стояли одне навпроти одного, дивлячись в очі, потім він відвернувся від мене і сказав буденним голосом:　

— Нам треба йти… Якщо ми не з’явимося в підвалі вчасно, весь план зійде намарне.　

О, почалося! План. План, який зробив нас потенційними жертвами вбивства.　

— Поки цей причмелений Ракоці сидить за столом, мене й кіньми звідси не витягнеш! — твердо сказала я.　

— По-перше, він, либонь, уже оклигав, а по-друге, внизу напевно чекають щонайменше п’ятеро його людей. — Він простягнув мені руку. — Давай-но швидше! Нам треба поспішати. І нема чого боятися: в Аластера жодних шансів проти цих бойових куруців, навіть якщо він буде не сам. У темряві вони бачать так само добре, як коти, та й шпагами й ножами вони орудують так майстерно, як чаклуни. — Він почекав, поки я вклала свою руку в його долоню, а потім усміхнувся і додав: — І я ж також поки що тут.　

Та не встигли ми й кроку ступити, як на порозі, захекавшись від швидкого бігу, постала Лавінія, а коло неї, так само важко дихаючи, виринув папужачий перший секретар.　

— Осьдечки вони. Обоє, — оголосила Лавінія. Як для дівчини, що нещодавно лежала без тями, виглядала вона нівроку, хіба що на вроду споганіла. Крізь світлі шари пудри прозирала червона шкіра — видно, то струменів піт, поки вона долала безліч сходинок. Навіть на декольте червоніли плями.　

Я страшенно зраділа з того, що Ґідеон і не глянув на неї.　— Я знаю, ми спізнилися, сер Алкотт, — сказав він. — Ми саме хотіли спускатися.

— Це… не обов’язково, — відповів Алкотт, досі відсапуючись. — У нашому плані є невеличкі зміни.

Він так і не пояснив, що мав на увазі, бо зараз же в кімнату зайшов лорд Аластер, геть не захекавшись і мерзенно вишкіряючись.

— І знову ми зустрілися, — прорік він.

За ним, наче тінь, слідував його пращур у чорній одежі, який негайно ж почав вивергати страшні прокльони і смертельні погрози:

— Нечестивцям — нечестива смерть!

Через хрипкий голос під час нашої останньої зустрічі я прозвала його Дартом Вейдером. Як же я заздрила всім, хто не міг ні бачити, ні чути цього виродка. Його мертві чорнющі очі свердлили нас, сповнені ненависті.

Ґідеон схилив голову.

— Лорде Аластер, який сюрприз!

— Я так і планував приготувати вам маленьку несподіванку, — сказав лорд Аластер і самовдоволено усміхнувся.

Ґідеон тишком-нишком відтіснив мене подалі в кут, тож тепер між нами й гостями опинився стіл, хоча це мене не заспокоїло, бо це був витончений дамський столик у стилі рококо. Дубовий, селянський стіл мені більше припав би до смаку.

— Розумію, — чемно мовив Ґідеон.

Я теж усе розуміла. Очевидно, вбивство перенесли з підвалу в цю гарнюню кімнату, оскільки перший секретар виявився зрадником, а Лавінія — підсадною спокусницею. Отже, все дуже просто. Замість ловити від страху дрижаки, я чомусь мало не зареготала. Просто це було занадто як на один день.

— Але я думав, що ваші плани вбивства набули дещо виразнішого вигляду, після того як ви отримали родовідні дерева мандрівників у часі, — сказав Ґідеон.

Лорд Аластер зневажливо махнув рукою.　

— Родовідні дерева, які приніс нам демон із майбутнього, лише показали, що викоренити ваш рід дощенту неможливо! — заявив він. — Я віддаю перевагу прямим методам.　

— Самі тільки нащадки цієї мадам д’Юрфе[42], яка мешкала при дворі короля Франції, були такі численні, що життя не вистачить на те, аби знайти й усіх їх спровадити на той світ, — додав перший секретар. — Ваше знищення сьогодні, на мій погляд, неминуче. Якби тоді в Гайд-парку ви так не опиралися, справу можна було б залагодити…　

— І яка ж буде ваша нагорода, Алкотте? — запитав Ґідеон, ніби його це справді цікавило. — Що ж пообіцяв вам лорд Аластер, що ви порушили присягу Вартових і вчинили зраду?　

— Ну, я… — почав уже Алкотт, проте лорд Аластер урвав його:　

— Чиста душа! Ось його нагорода! Упевненість у тому, що янголи на небесах вихваляють твій учинок — це не виміряєш золотом. Настала нагода звільнити землю від шельминих вилупків, і сам Бог дякуватиме нам, коли проллється ваша кров.　

Так-так-так. На якусь мить у мене зажевріла надія, що лорду Аластеру просто треба було, аби його хтось слухав. Може, йому кортіло розповісти всім про свою релігійну маячню й отримати похвалу. Аж тут озвався Дарт Вейдер: