Смарагдова книга

— А чи знає граф, що ви тут у закутку експериментуєте з усілякими наркотиками замість виконання ваших прямих обов’язків? — крижаним голосом запитав Ґідеон. — Здається, на цей вечір ви мали інші завдання?　

Ракоці трохи заточувався. Він ошелешено вирячився на шпильку у своїй руці, ніби вперше її побачив, потім одним ривком висмикнув її і злизав кров, мов дикий кіт.　

— Чорний Леопард може зробити все! Я напоготові і вдень, і вночі! — заявив він і, схопившись за голову та похитуючись, рушив до столу й гепнувся на крісло. — Одначе цей напій, мабуть… — промимрив він, а відтак опустив голову на стіл і далі звалився всім тілом.　

Леді Лавінія тремтіла й тулилася до плеча Ґідеона.　

— Невже він…　

— Не віриться, але… — Ґідеон взяв колбу й оглянув при світлі. Потім відкоркував і понюхав. — Хтозна, що воно таке, але якщо ця гидота так швидко впорала самого Ракоці… — Він поставив колбу на місце. — Гадаю, це опіум. Мабуть, він недобре поєднується з алкоголем і звичною наркотою.　

Так, нема ради. Ракоці лежав, наче мрець, не чутно було навіть, як він дихав.　

— А може, це його хтось почастував? Той, хто не хотів, щоб Ракоці цього вечора був напоготові? — припустила я, досі ще схрестивши руки на грудях. — А пульс у нього хоч є? — Я б і сама це перевірила, але підійти ще раз до Ракоці було занадто. Я ледве стояла, при цьому моє тіло дрібно тремтіло.　

— Ґвен, з тобою точно все гаразд? — Ґідеон стурбовано глянув на мене.　

Зараз мені страшенно хотілося кинутися в його обійми і поплакати. Одначе його вигляд аж ніяк не свідчив про те, що він готовий зараз обіймати і втішати мене. Радше навпаки.　

Я, трохи забарившись, кивнула. І тоді він з новою силою напустився на мене:　

— Якого бісового батька ти взагалі тут робила? — Він показав на Ракоці. — 3 тобою могло статися те саме!　

Аж тут мої зуби зацокотіли так, що я вже не могла говорити.　

— Я ж не думала, що… — промимрила я.　

А Лавінія, яка досі чіплялася до Ґідеона, наче величезний і зелений реп’ях, перебила мене. Вона явно з тих дам, які не терплять, коли хтось інший опиняється в центрі уваги.　

— Смерть!.. — лиховісно прошепотіла вона, поглянувши на Ґідеона широко розкритими очима. — Я чую її подих — вона тут! Будь ласка… — її повіки затремтіли. — Тримайте мене, прошу…　

Здуріти можна! Вона взяла й зомліла — просто так, хтозна-чому. І зробила це хитромудро-витончено, вмить опинившись на руках у Ґідеона. Зненацька я наче сказилася, коли побачила, як він її спіймав, — аж так, що геть забула і про дрижаки, і про стукіт зубів. І ніби цих емоцій було і без того замало, я водночас відчула, що по моїх щоках ринули сльози. Хай йому грець, от зомліти було б зараз найкращим рішенням! Хіба що мене б ніхто вже не спіймав…　

Аж тут, як грім серед ясного неба, озвався голос «мертвого» Ракоці — такий замогильний, що цілком можна було повірити, що він долинає з пекла:　

— Dosis sola venenum facit[41]. He переймайтеся, я ще ого-го!　

Лавінія (для себе я вирішила, що відтепер ця жінка ніяка вже для мене не леді) тоненько перелякано скрикнула і розплющила очі, аби розгледіти Ракоці. А тоді вона, видно, згадала, що треба ж безтямно лежати, й, демонстративно простогнавши, знову зомліла в руки Ґідеона.　

— Скоро все минеться. Не варто зчиняти рейвах. — Ракоці підніс голову і дивився на нас налитими кров’ю очима. — Це я винен! Він же казав пити його по краплині.　

— Хто казав? — допитувався Ґідеон, тримаючи на руках, мов ляльку, Лавінію.　

Ракоці ледве-ледве випростався на стільці, відкинув голову назад, хрипко зареготав і витріщився на стелю.　

— Погляньте, як танцюють зорі!　

Ґідеон закотив очі.　

— Я мушу сюди покликати графа. Ґвен, ти можеш мені трішки допомогти з…　

Я просто отетеріла:　

— З оцією?.. Ти серйозно кажеш? — і мерщій вискочила в коридор, щоб Ґідеон не бачив моїх гордих сліз, що котилися рікою. Я не тямила причини свого плачу, а також не знала, куди, власне, намилилася. Мої почуття, напевно, були просто «посттравматичним синдромом», про який так багато пишуть. Люди, переживши якийсь шок, робили дивовижні вчинки. Як-от булочник із Йоркшира, який причавив собі руку пресом, потім випік ще сім жаровень рулетиків із корицею і лише після цього викликав «швидку». Ці булочки з корицею були найстрашнішим видовищем, яке будь-коли бачили лікарі.　

Уже на сходах я трохи завагалася. Я не хотіла бігти вниз, бо там мене явно чекав лорд Аластер, аби скоїти своє «ідеальне вбивство», тому я побігла нагору. Далеко я так і не втекла — почула, як навздогін мчить Ґідеон:　

— Ґвенні! Зупинись! Будь ласка!　

На мить я уявила, як він кинув ту Лавінію додолу і побіг за мною, але це не допомогло — я досі була чи то сердита, чи засмучена, чи налякана, чи все вкупі. І, спотикаючись, засліплена слізьми, ішла сходами й повернула в наступний коридор.　

— Куди ти? — зараз Ґідеон біг уже поруч зі мною, намагаючись узяти мене за руку.　

— Куди-небудь! Аби далі від тебе! — схлипнула я і заскочила в першу-ліпшу кімнату.　

Ґідеон пішов за мною. Аякже!