Смарагдова книга

Я мерщій присіла в глибокому реверансі, та майже одразу пошкодувала про це, згадавши, як під час нашої останньої зустрічі граф ніжним голосом розбив моє серце на тисячу друзок.　

— Дітки, ви прибули саме вчасно, — промовив граф і жестом запросив нас піднятися до нього.　

Мені він привітно кивнув (видно, це вважалося величезною шаною, адже, на його мірку, рівень і швидкість мого мислення можна було б виміряти відстанню від балконних дверей до найближчої свічки). Натомість Ґідеона зустріли з розкритими обіймами.　

— Ну, Алкотте, що скажете? Чи зможете ви розгледіти мої спадкові риси в цьому вродливому юнакові?　

Коротун, виряджений на папужачий лад, засміявся і похитав головою. Його вузьке, довгасте обличчя вкривав шар пудри. До того ж на щоках у нього червоніли кружальця, намальовані рум’янами кола, через що він нагадував клоуна в цирку.　

— Як на мене, у поставі є певна схожість.　

— І нащо порівнювати таке юне обличчя з моїм, старечим? — Граф скривив губи в усмішці, зображуючи самоіронію, — Роки безжально змінили мої риси. Деколи я бачу в люстрі геть іншу людину, — він змахнув хустинкою, наче віялом. — Між іншим, дозвольте познайомити вас: його ясновельможність Альберт Алкотт, перший секретар Ложі в наші дні. 　

— Ми вже зустрічалися у Темплі під час різних візитів, — мовив Ґідеон, легенько вклонившись.　

— Отакої! Справді, — посміхнувся граф.　

Нараз і до мене дійшло, чому цей папуга видався мені знайомим. Він зустрічав нас, коли я вперше познайомилася з графом у Темплі, і привіз карету під будинок лорда Бромптона.　

— Шкода, що ви пропустили вихід герцога та герцогині, — сказав він. — Усі заздрили зачісці її світлості. Боюся, завтра лондонські перукарі не врятуються від навали клієнтів.　

— Ця герцогиня — чарівна жінка! Шкода лише, що вона мусить втручатися в чоловічі справи і політику. Алкотте, будьте ласкаві пригостити наших гостей якимось напоєм.

Граф говорив тихо й ніжно, як завжди, але, попри довколишній гамір, кожне слово його лунало чітко. Я відчула, що моє тіло проймає холод, і то явно не через нічне свіже повітря, яке линуло сюди крізь відчинені балконні двері.　

— Авжеж! — своєю завзятістю перший секретар нагадав мені містера Марлі. — Як щодо білого вина? Я незабаром буду тут.　

От лиха година! Пуншу не буде.　

Почекавши, поки Алкотт зникне у натовпі, граф засунув руку в кишеню сурдута й, видобувши звідти листа зі смілковою печаткою, передав його Ґідеону.　

— Це лист твоєму Магістрові. Там описано деталі нашої наступної зустрічі.　

Ґідеон сховав лист і натомість передав графові інший запечатаний конверт.　

— Це доповідь про події минувшини. Можливо, вас потішить звістка про те, що в хронограф уже зчитано кров Ілейн Берлі й леді Тілні.　

Я отетеріла. Леді Тілні? І як йому це вдалося? Під час нашої останньої зустрічі щось я не помітила, що вона готова самохіть здати власну кров для другого хронографа. Я пильно подивилася на Ґідеона. Невже він силоміць узяв у неї кров? У мене перед очима вже постала картина: в розпачі леді Тілні жбурляє плетене порося услід Ґідеону.　

Граф поплескав його по плечу.　

— Ну тепер бракує лише Смарагда й Чорного Турмаліна. — Хоч він і сперся на свій ціпок, проте в цьому жесті не вбачалося жодної старечої кволості. Де там — наразі граф Сен-Жермен мав вигляд неабиякого силаня.　

От якби він знав, як же близько ми до того, аби змінити світ!　

Він кивнув на інший край зали, і я впізнала лорда Аластера з Флорентійського Альянсу. Він був рясно обвішаний блискучими прикрасами, як і минулого разу. Самоцвіти на його численних перснях виблискували так яскраво, що можна було добре розрізнити кожен. Не менш блискучим був і його погляд, крижаний, повний ненависті. Це відчувалося навіть на відстані. З-поза його спини виринула тьмяна постать у чорному, та зараз я вже не помилилась, як під час нашої минулої зустрічі, і не зарахувала його до гостей. Авжеж, то був привид, що невідступно товаришив лордові Аластеру, так само, як хлопчик Роберт — докторові Вайту. Угледівши мене, привид заворушив губами, і я вельми зраділа, що його прокльони потонули в галасі юрби. З мене досить і того, що це страховидло мариться мені в нічних жахіттях.　

— Зараз він мріє лише про те, як би простромити нас своєю шпагою, — мовив граф, чий голос видався мені страшенно задоволеним. — Цілими днями у нього тільки й думки, що про це. Йому навіть вдалося пронести тишком-нишком шпагу до бальної зали, — він погладив своє підборіддя. — Через це він не сидить і не танцює, а лише непорушно стовбичить, наче той іграшковий солдатик, і чекає слушної нагоди.　

— Отаке! А мені, бач, відмовили, коли я хотів прихопити з собою шпагу, — докірливо сказав Ґідеон.　

— Хлопче, не псуй собі даремно крові: Ракоці зі своїми людьми не спустять очей з Аластера ні на мить. Хай нині наші хоробрі друзі-куруци проливають чужу кров замість нас.　

І знову я подивилася на лорда Аластера, а відтак на чорне привиддя, що скажено погрожувало мені мечем.