Смарагдова книга

Із-за дев’ятиярусного торта, прикрашеного двома несправжніми солов’ями, від стіни відокремилася темна постать, вихопила шпагу і тихо посунула до нас.　

Це був Ракоці, права рука графа. У наші дні він міг би заробити купу грошей за такий вихід у Павільйоні Кошмарів на якомусь атракціоні. Ракоці хрипко привітався.　

— Ходіть за мною, — прошепотів він.　

Поки я розганяла свій переляк, Ґідеон, не стримавшись, бовкнув:　

— Хіба ви не мали давно кинути нас за ґрати?　

Ракоці не вважав за потрібне відповідати на запитання Ґідеона, що мене геть не здивувало. Він був із тих людей, які просто не можуть припуститися помилки.　

Він мовчки витягнув із держака смолоскип, махнув нам і прослизнув у боковий перехід, який вів до великих сходів.　

Десь згори почулися звуки скрипки і гамір. За кілька кроків від сходів Ракоці наказав нам іти далі вдвох:　

— Я і мої люди наглядатимемо за вами з тіні. — І зник у темряві безшумно, мов гепард.　

— Здається, його не запросили, — спробувала пожартувати я. Насправді варто було мені уявити, що за кожним рогом на нас чигають люди Ракоці, як мені стало так моторошно, що волосся на голові здибилося.　

— Звісно, що запросили, як же інакше. Видно, йому просто важко розлучитися зі шпагою, а в бальній залі мати зброю заборонено, — Ґідеон пильно оглянув мене з голови до п’ят. — У тебе на сукні ніде не залишилося павутиння?　

Я обурено подивилася на нього.　

— Ні. То в тебе в голові саме павутиння, — огризнулась я і, протиснувшись повз нього, обережно прочинила двері.　

Ще недавно ми сушили собі голову, як же нам тишком-нишком зайти у фойє, але, влившись у галас і суцільну метушню нагорі, я загадалася, навіщо ми взагалі ускладнювали собі життя цією конспірацією та прибуттям до підвалу. То, мабуть, уже звичка. Ми спокійнісінько могли б виникнути з нізвідки просто тут, все одно ніхто б нічого не помітив.　

Оселя лорда й леді Пімплботтом вирізнялася пишнотою, тут мій друг Джеймс анітрохи не перебільшив. У кімнатах і коридорах були тканинні шпалери, ліпнина, висіли картини, а на розписаних фресками стелях зблискували кришталеві люстри. Хто б упізнав тут мою стареньку школу! Підлогу вкривали мозаїка і товсті килими; піднімаючись на другий поверх, я раптом подумала, що сходів і переходів тут значно більше, ніж у мій час.　

Усередині зібралося стільки народу, мов чорт пугою нагнав. Довкола стояв гамір. Таку вечірку в наш час давно вже довелося б припинити — стільки людей в одній будівлі! Та й сусіди напевно поскаржилися б на Пімплботтомів, що ті поночі слухають гучну музику. А це ж тільки коридор і передпокій.　

Зала, де, власне, проходив сам бал, вразила мене ще дужче. Вона розташовувалась на всій половині другого поверху, а людей було так багато, що мені аж подих перехопило. Одні скупчилися по кілька людей, інші танцювали, шикуючись у довгі ряди. Усюди гули голоси, лунали сміх і музика. Як у бджолиному вулику. Хоча таке порівняння й було трохи недолуге, бо гучність у залі була така шалена, як буває, коли в аеропорту «Хітроу» злітає «Боїнг-747». Кожен із чотирьохсот людей намагався перекричати іншого, а на додачу ще й оркестр із двадцятьох музик прагнув привернути увагу гостей. Усе це стоголосся осявала така купа свічок, що я мимоволі озирнулася, шукаючи вогнегасника.　

Учта вдома в леді Бромптон нагадувала бал не більше, ніж наше з тіткою Медді чаювання скидалося на клубну вечірку. Нарешті я зрозуміла вислів «бучний бенкет».　

Наша поява не викликала великого пожвавлення, бо люди раз у раз заходили до зали і йшли геть. Одначе деякі з напудрених перук допитливо зиркали на нас, і Ґідеон міцніше взяв мене за руку. Я відчула, як мене з голови до п’ят обмацують цікаві погляди, і мені терміново закортіло ще хоч очком глянути на себе в люстро, чи не причепилася, бува, до моєї сукні якась нещасна павутинка.　

— У тебе неймовірний вигляд, — похвалив Ґідеон. — Усе йде чудово.　

Я знічено гмикнула.　

Ґідеон, дивлячись на мене згори вниз, посміхнувся.　

— Готова? — прошепотів він.　

— Готова, якщо ти готовий, — не вагаючись, відповіла я.　

Ґідеон повернув мене до старих спогадів. І я подумала мимоволі про те, як нам було добре, поки він не розкрив мені всієї ганебної правди. Хоча нічого аж такого чудового ніби й не було.　

Гурт дівчат помітно пожвавився, коли ми їх проминали. Вони збуджено про щось зашепотіли — чи то про мою сукню, чи то про Ґідеона, який здався їм неймовірним красенем. А я тим часом намагалася йти прямо. Перука у мене на голові кріпилася напрочуд міцно, поверталася заодно з головою і нахилялася разом із нею. Хоча важила ця копиця десь як те барило з водою, що їх носять на голові африканські жінки. Ми саме перетинали залу, і я мимохіть шукала очима Джеймса. Як-не-як це ж таки бал його батьків, то має ж він десь бути! Ґідеон, на голову (або й півтори) вищий за більшість гостей, хутко вирахував, де перебуває граф Сен-Жермен. Граф стояв на вузькому балконі в неймовірно елегантній позі й балакав зі строкато вбраним коротуном, який когось мені трішки нагадував.