Смарагдова книга

— Мабуть, брама завузька для лімузина. Ліпше заїздіть збоку, зі шкільного подвір’я. — Він посміхнувся мені: — Ми приїхали! До речі, ти прекрасно виглядаєш, я все хотів тобі це сказати. Таке враження, наче ти зійшла зі старовинної картини.　

Авто зупинилося коло входу.　

— Хоча ні — значно, значно краще, — похвалив містер Джордж.　

— Дякую.　

Розгубившись, я геть забула про настанови мадам Россіні («Спочатку голова, лебедонько!») і припустилася непоправної помилки — почала виходити з авта в той-таки спосіб, що й завжди. І тут я безнадійно заплуталась у спідницях і знову всілася на сидіння. Мені здавалося, я перетворилася на бджілку Майю в павучих тенетах. Поки я тихо лаялася і намагалася виборсатись, а містер Джордж щиро сміявся, зокола простяглися одразу дві руки допомоги. Тож мені не залишалося нічого іншого, як щосили за них ухопитись і дозволити їм витягнути мене з автівки та поставити на ноги. Одна рука була Ґідеоновою, а друга — містера Вітмена. Побачивши це, я миттю відсмикнула долоні, наче від вогню.　

— Гм… спасибі… — пробурмотіла я, нервово поправляючи сукню і щосили вгамовуючи шалене серце. Відтак я придивилася до Ґідеона й посміхнулась — просто не змогла стриматися. Недарма мадам Россіні захоплювалася морськими барвами — бездоганно випрасуваний, без жоднісінької зморшки сурдут чудово пасував, підкреслюючи Ґідеонову поставу. Переді мною був справді чарівний образ від пліч і до носаків туфель з великими застібками. Хіба що біла перука зіпсувала все враження за лічені секунди.　

— Я вже було думала, це тільки в мене буде пришелепкуватий вигляд, — зауважила я.　

Його очі блиснули бісиками.　

— Я принаймні вмовив Джордано не притрушувати мене пудрою і не клеїти мушки.　

Одначе Ґідеон і без будь-якої пудри був наче крейда. І враз на якусь мить я забула про все на світі, ідучи поглядом за ідеальною лінією його підборіддя та вуст… але мерщій опанувала себе і понуро зиркнула на нього.　

— Нас чекають внизу. Ходімо швидше, бо зараз рине потік школярів, — сказав містер Вітмен і кинув промовистий погляд на той бік вулиці, де саме стовбичили дві пані з песиками й ошелешено витріщались на нас.　

З іншого боку, якщо так уже й важливо не привертати увагу, то, може, ліпше було вибирати скромніше авто? І певна річ, не розвозити по всьому Лондону хлопців і дівчат у чудернацьких костюмах.　

Ґідеон простягнув руку, та цієї миті ззаду щось глухо стукнуло, і я обернулася. Авжеж, то був Ксемеріус: він гепнувся на дах машини і кілька секунд лежав долілиць, розпластавшись, мов рибина на пательні.　

— А щоб вам було добре! — прокаркав він. — Не могли мене почекати?!　

Я так зрозуміла, що він не встиг на машину з Темпла.　

— Я мусив цілу дорогу летіти! Але ж я не можу відпустити тебе отак, не попрощавшись. — Він злетів у повітря і поплескав мене по плечу. Я відчула, як мене обіймають вогкі холодні лапки.　

— Отже, пані магістерко святого ордену пухкеньких поросят, — патякав він, — коли потрапиш у минуле з тим-чиє-ім’я-ми-вважаємо-за-краще-не-вимовляти, — він зневажливо зиркнув на Ґідеона, — не забудь добряче копнути його під час менуету. І обходь десятою дорогою цього графа.　

У цих словах чулася непідробна тривога. Я кахикнула, та він продовжив:　

— До речі, якщо викидатимеш коники, подивимося, як ти без мене обійдешся. Ось візьму і знайду собі нову людину! — Він хитро вишкірився і, не чекаючи, що я скажу, засвистів на собак, які з переляку рвалися з повідців, а відтак, підібгавши хвости, чкурнули навтіки.　

— Ґвендолін, про що ти замислилася? — Ґідеон подав мені руку. — Себто я хотів сказати, міс Ґрей. Чи не будете ви такі ласкаві провести мене на бал 1782 року?　

— І не думай. Почнемо грати на публіку, тільки коли прибудемо на місце, — тихо огризнулась я, щоб містер Джордж та містер Вітмен, які йшли попереду, нас не почули. — А доти мені б хотілося максимально уникнути будь-якого тілесного контакту з тобою, якщо ти, звісно, не заперечуєш. До того ж я добре тут орієнтуюся — це ж як-не-як моя школа.　

А школа наша сьогодні, в післяобідню п’ятницю, здавалася геть вимерлою. Вийшовши в коридор, ми натрапили на директора Джиллса, що котив за собою візок для гольфу. Він уже змінив строгий костюм на картаті штани та футболку і явно поспішав, але не втримався-таки і щиро привітав «гурток самодіяльності під керівництвом нашого вельмишановного містера Вітмена». Відтак директор кожному з нас потиснув руку.　

— Я шанувальник мистецтва, тож для мене велика честь вітати вас тут і надати шкільну актову залу для репетицій, поки ви не зможете скористатися вашим репетиційним приміщенням. Ох, які гарні костюми! — Ставши коло мене, директор Джиллс закляк: — Так-так-так… Десь я тебе вже бачив. Здається, ти — одна з тих завзятих дівчат із жабеням, чи як?　

Я вичавила з себе посмішку.　

— Так, директоре Джиллс, — мовила я.