Смарагдова книга

— Що ж, я вельми тішуся, що ти знайшла таке прекрасне хобі. Тепер тобі не стрелять у голову дурні затії, — він обдарував усіх сліпучою посмішкою. — Зичу всім успіху, чи як там у вас кажуть, хай щастить, постукаймо по дереву… — Директор Джиллс явно був у гуморі, він помахав нам ще раз і зник за дверима разом зі своїм візком: попрямував назустріч сонячним вихідним.　

Я провела його заздрісним оком. Зараз я залюбки помінялася б із ним місцями, навіть якщо для цього довелося б перетворитися на голомозька середніх літ у картатих штанях.　

— Одна з тих завзятих дівчат? — перепитав Ґідеон, спускаючись у старовинний підвал і допитливо зиркаючи на мене.　

Тим часом я, щосили зосередившись на своєму вбранні, підняла шурхотливі спідниці якнайвище, щоб не перечепитися і не впасти.　

— Ми з Леслі, моєю подругою, кілька років тому мусили підкинути дохле жабеня в тарілку нашій однокласниці. А директор Джиллс ніяк не забуде про ту пригоду.　

— Мусили підкинути жабеня в тарілку однокласниці?　

— Авжеж, — відповіла я і зверхньо глянула на нього. — З педагогічних міркувань іноді доводиться йти на такі вчинки, які шокують оточення.　

У підвалі, прямо під стіною з ретельно виведеною фразою Деґа «Маляр пише картину з тим-таки почуттям, з яким злочинець коїть злочин», навколо хронографа вже з’юрмилися всі «дійові особи»: Фальк де Віллерз, містер Марлі та доктор Вайт, який розкладав на столі медичні інструменти та бинти. Як добре, що хоч Джордано лишився в Темплі — він, либонь, досі стовбичить там біля входу, сплескуючи руками.　

Містер Джордж підморгнув мені.　

Мені щойно сяйнула чудова думка, — прошепотів він. — Якщо ти зненацька відчуєш, що не знаєш, що далі робити, просто зомлівай. У давнину жінки часто вмлівали: чи то через занадто туго затягнуті корсети, чи, може, через погане повітря, чи просто так було зручніше — ніхто не може сказати напевно.　Спробую запам’ятати, — сказала я і вже приготувалася скористатися порадою містера Джорджа. Та, як на те, Ґідеон, здавалося, розгадав мої наміри. Узявши мене за руку, він ледь помітно посміхнувся.　

Фальк де Віллерз розпакував хронограф, а коли покликав мене, я цілком віддалася долі, швиденько помолившись про те, щоб леді Бромптон передала рецепт фірмового пуншу своїй любій приятельці, вельмишановній леді Пімплботтом.　

Про бали я мала взагалі досить розпливчасті уявлення. А про бали минулих століть нічогісінько не знала й поготів. Тож нема нічого дивного, що після видіння тітки Медді та моїх сьогоднішніх снів я сподівалася побачити щось середнє між «Розвіяні вітром» та чарівними святами з «Марії-Антуанетти». Хоча чималий уривок мого сну був про те, як я раптом сильно стала скидатися на Кірстен Данст.　

Проте, перш ніж порівняти мої уявлення з реальністю, нам треба було вийти з підвалу (ох, як хотілося б вірити, що моїм литковим м’язам такі нескінченні спуски і підйоми сходами не надто зашкодять).　

Хоч як я критикувала дії Вартових, та цього разу я мусила визнати, що затіяли вони все дуже хитро. Фальк установив такий час нашого прибуття на хронографі, що ми з’явилися на балу за кілька годин по його початку.　

Мені немов гора з пліч спала, коли я зрозуміла, що зустріч із господарями будинку ми вже пропустили. Я взагалі боялася церемоніймейстера, як чорт хреста — він міг гупнути жезлом об підлогу і гучно оголосити наші несправжні імена. Або, ще гірше, сказав би правду: «Леді та джентльмени! — Гуп- гуп. — Ґідеон де Віллерз і Ґвендолін Шеферд, шахраї з двадцять першого століття. Зверніть увагу, корсет виготовлено не з китового вуса, а з високотехнологічного волокна! І до речі, ця парочка проникла в будинок через підвал!»　

Підвал цього разу трапився нам напрочуд темний, тож я мусила взяти Ґідеона за руку, інакше ні мені, ні моїй сукні навряд чи вдалося б вибратися звідти цілими й неушкодженими. Аж коло самого виходу з підвалу, там, де в нашій школі починався коридор, що вів до комп’ютерних класів, на стінах подекуди з’явилися смолоскипи, що мерехтливо палали.　

На вигляд це місце чимось нагадало мені низку комор, а якщо взяти до уваги тутешній собачий холод, то кращого складу для зберігання провізії годі й вигадувати. Я допитливо зазирнула у прочинені двері й остовпіла. Зроду ще не бачила стільки їжі в одному місці! Напевно, після балу планувалося щось таке як бенкет — на столі та долівці височіли незліченні тарілки, миски і величезні бочки, повні найрізноманітніших ласощів. Якісь із них порозкладали вельми вишукано, а посередині хилиталося прозоре желе. Я розгледіла силу-силенну м’ясних страв — як на мене, вони духмяніли аж занадто. Від надміру солодощів усіх форм і розмірів перехоплювало подих, а на одному з тортів пишався золотавий цукровий лебідь, що виглядав немов справжній.　

— Ой, глянь, вони забули остудити прикрасу! — прошепотіла я.　

Ґідеон повів мене далі.　

— Та це ж не прикраса — це справжній лебідь. Так звана «пожива для очей», — прошепотів він мені.　

Аж тут Ґідеон здригнувся, а я, правду кажучи, скрикнула.