Смарагдова книга

Навіщо вони зважились на цю крадіжку, я досі не з’ясувала, та й взагалі почувалася так, ніби блукаю в пітьмі — таємниці навколо мене з’являлися, як гриби після дощу, а розгадок ставало чимраз менше.　

— Мадам Россіні, до речі, наказала тобі передати, що для бальної сукні вона все ж таки підібрала тобі іншу тканину. На жаль, я забув колір, але вигляд у ній ти, без сумніву, матимеш просто чарівний, — містер Джордж хихикнув. — Хай там Джордано і намагається переконати мене в тому, що у вісімнадцятому столітті на тебе чекає один провал за іншим через твою цілковиту нетактовність.　

Моє серце зупинилося. На цьому балу я буду разом із Ґідеоном, але у мене в голові не вкладалося, що вже завтра я зможу любісінько танцювати з ним менует, нічого при цьому не розбивши або не розтрощивши на шматочки. Його ногу, наприклад.　

— До чого, власне, такий поспіх? — запитала я. — Чому цей бал конче має відбутися завтра за нашим часом? Чому ми не могли почекати кілька тижнів? Так чи інакше, він все одно відбудеться того самого дня 1782 року, і байдуже, з якого саме дня ми туди прибудемо, хіба не так? — Навіть до проблеми з Ґідеоном я замислювалася над цим питанням.　

— Граф Сен-Жермен вирахував часові проміжки в сьогоденні, через які ви мусите відвідувати його, — сказав містер Джордж і пропустив мене вперед на кручені сходи.　

Що далі та глибше пробиралися ми підземним лабіринтом, то дужче тхнуло гнилизною. Зі стін уже зникли картини, і хоча всюди, куди ми потрапляли, давачі автоматично вмикали світло, вже через кілька метрів коридори, що розбігалися праворуч і ліворуч, поринали в цілковиту темряву. Кажуть, ніби не одна людина заблукала в цих переходах, а багато хто з них за кілька днів вибирався на світ Божий десь в іншому кінці міста. Так кажуть.　

— Але навіщо йому це потрібно? І чому Вартові скоряються йому, мов раби?　

Містер Джордж замість відповісти лише глибоко зітхнув.　

— Тобто, якщо ми зробимо перерву тижнів на два, граф все одно нічого не помітить, правда ж? — сказала я. — Він сидить там, у 1782-му, і його час спливає аж ніяк не повільніше. А я тим часом спокійно вивчила б усі ці дурні менуети чи навіть запам’ятала б, хто захопив Ґібралтарську протоку й чому. — Про Ґідеона я вважала за краще промовчати. — Тоді нікому не доведеться за мене боятися, ніхто не перейматиметься, що я зганьблюся на цьому балі та своєю поведінкою викажу, що прибула з майбутнього. То чому ж граф аж так бажає, аби цей бал відбувся для мене саме завтра?　

— Ай справді, чому? — пробурмотів містер Джордж. — Таке враження, що він тебе боїться. Боїться тебе і, можливо, тих відомостей, які ти змогла б здобути, якби мала більше часу.　

Ми вже майже досягли старої алхімічної лабораторії. Якщо я правильно запам’ятала дорогу, то вона прямо за наступним поворотом. Я сповільнила крок.　

— Боїться? Мене? Та цей чувак мало не задушив мене, не торкнувшись при цьому навіть пальцем. До того ж він уміє читати думки, а отже, чудово розуміє, що я страшенно боюся його. А не навпаки.　

— Він тебе душив? Без жодного дотику?　

Містер Джордж здивовано завмер.　

— Ґвендолін, люба, чому ти не розповіла про це раніше?　

— А ви б мені повірили?　

Містер Джордж почухав свою лису потилицю і вже відкрив ро га, збираючись відповісти, аж тут залунали кроки і рипнули, зачиняючись, двері. Містер Джордж, вочевидь, злякався, він потягнув мене далі, ми повернули за ріг, за яким щойно почувся шум, і похапцем витягнув з кишені піджака чорну пов’язку.　

До нас стрімко наближався сам Фальк де Віллерз. Він був дядьком Ґідеона і Магістром Ложі Вартових. Він лише посміхнувся, угледівши нас.　

— Ага, ось і ви, нарешті. Бідолаха Марлі вже телефонував нагору, питаючи, куди ви завіялись, і я подумав, що час і мені подивитися, чи все з вами гаразд.

Містер Джордж зняв із моїх очей пов’язку, я примружилась і протерла очі, але ця показова вистава нікого не цікавила, Фальк де Віллерз навіть не дивився в мій бік. Він відчинив двері до кімнати з хронографом — то була стара алхімічна лабораторія.　

На кілька років старший за мою маму, Фальк мав просто розкішний вигляд, як і всі де Віллерзи, яких мені випало бачити. Він нагадував мені дужого ватажка вовчої зграї. Його пишне волосся вже посріблила сивина, підкреслюючи яскравий блиск бурштинових очей.　

— Бачите, Марлі, ніхто не заблукав, — сказав він зумисне жваво, звертаючись до містера Марлі, який сидів у кімнаті на стільці, але, побачивши нас, підскочив і заходився нервово розминати пальці.　

— Я просто… я думав, що з огляду на безпеку… — затинався він. — Прошу, вибачте мені, пане…　

— Ми дуже вітаємо таке серйозне ставлення до своїх обов’язків, містере Марлі, — похвалив містер Джордж.　

А Фальк запитав:　

— Де містер Вітмен? Нас запросили на чай до декана Сміта, я хотів підкинути його на своїй машині.　

— Щойно вийшов, — пояснив містер Марлі. — Дивно, що ви не зустріли його дорогою.　

— Ох, тоді я покваплюся, — може, наздожену його. Томасе, ти йдеш?　

Містер Джордж мигцем подивився в мій бік і кивнув.