Смарагдова книга

— Джейку-Джейку… — озвався голос. — Я не думав, що саме ти мене викрив. Але зараз уся твоя медична латина тобі не допоможе. — Голос хихикнув. — Бо, коли ти прокинешся, тут мене й близько не буде. У Бразилії дуже добре о цій порі року, ти ж знаєш. Я жив там з 1940 року. А ще непогано в Аргентині та Чилі, — голос урвався і насвистів ще трохи з ваґнерівської мелодії. — Мене завжди вабить Південна Америка. До речі, у Бразилії найкращі у світі пластичні хірурги. Це вони звільнили мене від навислих повік, орлиного носа і другого підборіддя. Тому я, на щастя, не схожий на власний портрет.　

Мої занімілі руки та ноги почали оживати. Але я не давала того взнаки. Ліпше було трохи полежати непорушно.　

Голос розсміявся.　

— Але навіть якби хтось і впізнав мене тут, у Ложі, — продовжив він, — я впевнений, що нікому б не вистачило кебети зробити правильні висновки. Крім цього уїдливого Лукаса Монтроза. Ще трохи — і він би мене викрив… Ох, Джейку, і навіть ти не зрозумів, що він помер не від серцевого нападу, а від підступних методів містера Марлі-старшого. А все тому, що ви, люди, завше бачите тільки те, що хочете бачити.　

— Ти поганий дядько! — позаду мене хтось боязко пискнув. Маленький Роберт! — Ти зробив боляче моєму татові!　

Я відчула віяння холодного вітерцю.　

— Що ти зробив із Ґвендолін?　

Ага, що? Гарне питання, і чому ніде не чути Ґідеона?　

Щось брязнуло, клацнув замочок валізи.　

— Завжди готовий до справи Вартових! Врятувати людство від усіх хвороб — сміх та й годі! — Хтось пирхнув. — Так наче людство на це заслуговує! У будь-якому разі ти вже не допоможеш Ґвендолін.　

Голос рухався кімнатою, і я мало-помалу усвідомлювала, з ким я маю справу, ледве в це вірячи.　

— Вона мертва, як той лабораторний щур, над якими ти проводиш досліди, — голос тихо захихикав. — Це, між іншим, порівняння, а не метафора.　

Я розплющила очі й підвела голову.　

— Але ж це можна використовувати і як символ, га, місто ре Вітмен? — запитала я і зараз же пошкодувала, що озвалася.　

Ґідеон як крізь землю провалився! Тільки доктор Вайт лежав непритомний на підлозі недалеко від мене, його обличчя було сіре, як і його костюм. Маленький Роберт сидів біля його голови.　

— Ґвендолін.　

Зрештою, треба визнати, що містер Вітмен не закричав від шоку. І взагалі не виявив жодних емоцій. Він просто стояв під портретом графа Сен-Жермена, тримаючись за валізу на коліщатках, із сумкою для ноутбука, і дивився на мене. Вдягнений в елегантне сіре пальто з шовковим шарфом, він підняв на волосся сонцезахисні окуляри, наче був таким собі Бредом Піттом на пляжному відпочинку. Він анітрохи не скидався на графа на портреті вгорі.　

Я сіла якнайстатечніше (пишна сукня трохи все ускладнювала) і помітила, що досі лежала на столі. Містер Вітмен цмакнув язиком, зиркнув на годинник і випустив з рук валізу на коліщатах.　

— Як же все це прикро! — мовив він.　

Я не змогла стримати усмішки:　

— Та ви що?

Він підійшов ближче і блискавично вихопив з кишені пальта маленький чорний пістолет.　

— Як таке сталося? Невже Ракоці недостатньо настояв напій?　

Я похитала головою. Містер Вітмен насупився і спрямував пістолет мені в груди. Я хотіла засміятися, але тільки засопіла.　

— Хочете спробувати ще раз? — таки запитала я, намагаючись сміливо дивитися йому в очі. — Чи ви, нарешті, зрозумієте, що не можете мені зашкодити?　

Ха! Наш план таки спрацював! Якби ще тут з’явився Ґідеон, я почувалася б набагато краще.　

Містер Вітмен погладив голене підборіддя й замислено подивився на мене. Потім сховав пістолет.　

— Ні, — мовив він м’яким довірливим голосом, і я раптово впізнала в ньому щось від старого графа. — Це безглуздо, — він знову цмакнув язиком. — Певно, я помилився в міркуваннях. Магія Крука… Як несправедливо, що тобі безсмертя дане від народження! Іронія долі. Але це має сенс — у тобі об’єднуються обидві лінії…　

Доктор Вайт тихенько застогнав. Я подивилася на нього, але його обличчя досі було попелястим. Маленький Роберт схопився.　

— Стережися, Ґвендолін, — мовив він занепокоєно. — Злий дядько задумує щось лихе!　

Я теж так вважала. Але що?　

— «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові»,

— процитував містер Вітмен тихо. — Чому ж я одразу не здогадався? Ну, ще не пізно.　

Він ступив до мене кілька кроків, дістав із кишені срібний футляр і поклав поруч зі мною на стіл.　

— Це нюхальний тютюн? — збентежено запитала я. Наш план подобався мені дедалі менше.　

— Звичайно, ти вкотре важко думаєш, — сказав граф Сен-Жермен, раніше відомий як містер Вітмен, і зітхнув. — У цій маленькій коробочці три капсули з ціанідом, і я міг би тобі пояснити, чому я ношу її з собою, але мій літак летить за дві з половиною години, тому часу обмаль. За інших обставин ти могла б кинутися під потяг метро або зістрибнути з хмарочоса. Але ціанід — найгуманніший засіб. Ти просто береш капсулу і розчавлюєш її зубами. Діє миттєво. Відкрий коробочку!　

На серці мені стало мулько.　

— Ви хочете, щоб я… щоб я наклала на себе руки?