Смарагдова книга

— Тоді, будь ласка, не випробовуй більше мій терпець! — сказав містер Вітмен, і я вперше почула, як він втратив контроль над собою. Його голос звучав не м’яко й іронічно, а майже з істерикою. — Якщо ти змусиш мене чекати довше, я дам тобі ще більше причин заподіяти собі смерть! Я вб’ю їх усіх, одного за одним: твою маму, любу подружку Леслі, твого брата, милу молодшу сестру… повір! Мені нікого не шкода!　

Тремтячими руками я взяла коробочку. Краєчком ока я помітила, що доктор Вайт поволі спинається, тримаючись за стіл. Він був мокрий як хлющ.　

На щастя, містер Вітмен дивився тільки на мене.　

— От і добре, — сказав він. — Я, може, ще встигну на літак. У Бразилії я… — але він не встиг пояснити, для чого йому в Бразилію, бо доктор Вайт зацідив йому по потилиці руків’ям пістолета. Пролунав жахливий глухий звук, і містер Вітмен гепнувся на підлогу, наче зрубаний дуб.　

— Ага! — закричав Ксемеріус. — Так йому! Покажи тому гівнюкові, що старий доктор ще ого-го!　

Але цей удар геть знесилив доктора Вайта. З жахом дивлячись на кров і стиха зітхнувши, він зомлів коло містера Вітмена.　

Отож, тільки Ксемеріус, маленький Роберт і я стали свідками того, як Ґідеон раптово закашлявся і сів. Білий як крейда, а проте очі вже блищали. Поволі на його обличчі з’явилася усмішка.　

— Все скінчено? — запитав він.　

— Холера ясна!.. — зачудовано прошепотів Ксемеріус. — Як він це провернув?　

— Так, Ґідеоне, все скінчено! — я кинулась обіймати його, не звертаючи уваги на рани. — Це був містер Вітмен, і я не можу повірити, що ми його не розгадали.　

— Містер Вітмен?　

Я кивнула і ще міцніше пригорнулася до нього.　

— Я злякалася, що ти міг цього не зробити. Бо містер Вітмен правильно сказав: я не хочу жити без тебе. Жодного дня!　

— Я кохаю тебе, Ґвенні, — Ґідеон так мене стиснув, що мені перехопило подих. — І, звичайно, я це зробив. Під наглядом Пола й Люсі я не мав вибору. Вони розчинили речовину в склянці води і змусили мене випити все до останньої краплі.　

— О, я збагнув! — крикнув Ксемеріус. — Оце і був ваш Грандіозний План! Ґідеон ковтнув філософський камінь і теж став безсмертним. Незле! Особливо, якщо подумати, що інакше Ґвендолін коли-небудь залишилася б сама-самісінька.　

Маленький Роберт прибрав руки від обличчя і дивився на нас широко розплющеними очима.　

— Все буде добре, любий, — сказала я йому. Як шкода, що немає психотерапевтів для травмованих привидів — це ніша на ринку, яку варто заповнити. — Твій тато одужає. Він у тебе — герой.　

— З ким ти розмовляєш?　

— З моїм хоробрим другом, — сказала я, посміхаючись до Роберта.　

Він боязко усміхнувся у відповідь.　

— О-о! Гадаю, він приходить до тями, — сказав Ксемеріус.　

Ґідеон відпустив мене і підвівся. А тоді подивився на містера Вітмена згори вниз.　

— Його треба зв’язати, — зітхнув він. — І оглянути рану містера Вайта.　

— Так, а потім звільнити решту з кімнати з хронографом, — сказала я. — Але спочатку добряче подумати, що ми їм скажемо.　

— Але перед цим я конче мушу тебе поцілувати, — сказав Ґідеон, знову обнімаючи мене.　

Ксемеріус застогнав:　

— Ну почалося! У вас же для цього тепер ціла вічність у запасі!

У понеділок у школі все було як завжди. Ну… майже все.　

Синтія, попри весняну погоду, обгорнула шию товстезним шарфом і стрілою промайнула через фойє, не роззираючись направо-наліво. Ґордон Ґельдерман ішов за нею слідом.　

— Ну годі вже, Синтіє! — бурмотів він. — Мені шкода! Ну не вічно ж ти на мене сердитимешся. Крім того, я не єдиний захотів трохи… ох… пожвавити твою вечірку. Я точно бачив, що твій друг з «Madison Gardener» теж вилив пляшку горілки у коктейль. І Сара врешті зізналася, що її зелений коктейльчик на дев’яносто відсотків складався з бабусиної аґрусівки.　

— Іди під три чорти! — відрізала Синтія, намагаючись при цьому ігнорувати зграйку реготливих восьмикласників, які тицяли на неї пальцями. — Ти… ти зробив з мене посміховисько на всю школу! Я ніколи тобі цього не подарую!　

— А я, дурень, проґавив таку вечірку! — сказав Ксемеріус. Він сидів на погрудді Шекспіра, який від часу «маленької сумної події» (так називає її директор Джиллс, після того як батько Ґордона зробив щедру пожертву для ремонту спортзалу) позбувся шматочка носа.　

— Син, але це ж безглуздя! — пискнув Ґордон. У нього, певно, ціле життя ламатиметься голос. — Нікому не цікаво, що ти обіймалася з цим чотирнадцятирічним дитям, а засоси за тиждень зникнуть, і це справді дуже… ай! — Долоня Синтії гучним ляпасом пройшлася по Ґордоновій щоці. — Боляче ж!　

— Бідолашна Синтія, — прошепотіла я. — Якщо вона ще зараз дізнається, що її обожнюваний містер Вітмен звільнився, вона цього не переживе.　

— Так, без Білченяти буде сумно. Може, тепер англійська та історія нам сподобаються, — Леслі взяла мене під руку й потягнула в бік сходів. — Але будьмо справедливі: я завжди його терпіти не могла — здоровий інстинкт, можна сказати, — а от уроки його були дуже навіть непогані.　

— Нічого дивного — він же скрізь побував наживо.　

Ксемеріус, махаючи крилами, летів за нами. Дорогою нагору я засумувала.