Смарагдова книга

— Ну, закони континууму ти таки маєш розуміти. Досі їм не вдалося зламати мої плани, інакше ми б з вами тут не сиділи, еге ж? — Граф усміхнувся. — А на майбутні кілька годин, поки еліксир не дійде до мене, я вжив додаткових запобіжних заходів. Ракоці та його люди вб’ють кожного, хто зважиться наблизитися до нас.　

Ґідеон кивнув і поклав руку на живіт.　

— Ну, час іти, — сказав він, і нарешті наші погляди зустрі лися. — Я незабаром повернуся з еліксиром.　

— Я впевнений, що ти чудово виконаєш цю роботу, мій юний друже, — радісно сказав граф. — Гарної мандрівки! Ґвендолін і я проведемо час за келихом вина.　

Поглянувши на Ґідеона, я спробувала передати йому все своє кохання — і раптом Ґідеон зник. Я ладна була розпла катися, проте закусила губу і змусила себе думати про Люсі.　

У салоні леді Тілні за канапками й чаєм ми не раз про ходили наш план. Я знала, що ми здолаємо графа тільки його ж зброєю, якщо хочемо спекатися його назавжди. Наче все було просто, принаймні ідея Люсі виглядала розумною. Вона висловилася, ми спочатку злегковажили, та потім Ґідеон кивнув.　

— Так, — сказав він. — Можливо, ти маєш слушність.　

Він знову пройшовся кімнатою.　

— Припустімо, ми зробимо те, що хоче граф, і дамо Ґідеонові нашу кров, — правила далі Люсі. — Тоді він зможе замкнути Коло другого хронографа і передати еліксир графу, який стане безсмертним.　

— Але ж саме з цієї причини ми й уникали його протягом багатьох років! — здивувався Пол.　

Люсі піднесла руку:　

— Стривайте. Нумо, подумаймо ще.　

Я кивнула. Хоч я точно й не тямила, до чого вона хилить, але десь у моїй голові постав маленький знак питання, який хутко перетворився на знак оклику. 　

Граф буде безсмертним до моменту мого народження.　Правильно, — озвався Ґідеон. І враз замислився. — А це означає, що він стрибає живий по всій світовій історії. Навіть у наш час!　

Пол спохмурнів.　

— Ви маєте на увазі…　

Люсі кивнула.　

— Ми вважаємо, що граф спостерігає за всією цією драмою в прямому ефірі та в кольорі. — Вона замовкла на мить. — І я думаю, що сидить він у першому ряду!　

— Внутрішнє Коло, — припустила я.　

Решта кивнула.　

— Внутрішнє Коло. Граф — один із Вартових.　

Я подивилася графові в обличчя. Ким він був?　

Годинник над каміном гучно цокав. Ще спливе хтозна-скільки часу, поки мені стрибати назад. Граф запропонував мені сісти на стілець, хлюпнув у два келихи темно-червоного вина і подав мені один. А сам всівся у фотель навпроти і підняв келих.　

— Будьмо, Ґвендолін! До речі, сьогодні рівно два тижні, як ми познайомилися, ну, принаймні якщо рахувати з моєї точки зору. Моє перше враження про тебе, на жаль, було не найкращим. Та проте ми стали друзями, еге ж?　

Атож, ще б пак! Я скуштувала вина і мовила:　

— Під час тієї першої зустрічі ви мене мало не задушили. — Я зробила ще один ковток. — Тоді я думала, що ви вмієте читати думки, — сміливо сказала я. — Але я, мабуть, помилялася.　

Граф засміявся.　

— Ну, мені до снаги вловити основний напрямок думок. Одначе мої здібності зовсім не магічні. По суті, кожен цього може навчитися. Я ж уже розповідав тобі про свій останній візит в Азію, де я перейняв мудрість і вміння тибетських ченців.　

Так, щось таке він казав. Але я і тоді не дуже прислухалася. Мені й зараз було важко сприймати його слова.　

Раптом усе з його вуст зазвучало спотворено, іноді дуже розтягнуто, а деколи з наспівом.　

— Що це… — промимрила я. Перед моїми очима впала рожева полуда, яка ніяк не розходилася.　

Граф урвав свою промову.　

— Голова наморочиться, еге ж? А тепер ще й губи злипаються, правильно?　

Так! Як він це знав? І чому його голос зненацька задеренчав? Я дивилася на нього крізь дивну рожеву полуду.　

— Не бійся, крихітко, — сказав він. — Невдовзі це минеться, Ракоці обіцяв, що боляче не буде. Ти просто заснеш, іще перед судомами. 1, якщо пощастить, не прокинешся, поки все не скінчиться.　

Я почула сміх Ракоці. Він лунав як регіт привидів у кімнаті жахів.　

— Чому… — я хотіла щось сказати, але губи враз заніміли.　

— Тут нічого особистого, — холодно мовив граф. — Але для реалізації моїх планів, на жаль, я мушу тебе вбити. Так визначило Провидіння.　

Я хотіла дивитися, та несила було тримати очі розплющеними. Підборіддя впало на груди, голова схилилася набік, і очі нарешті заплющилися. Мене огорнула пітьма.　

«Може, я цього разу й справді померла», — промайнуло в мене в голові, коли я оговталась. Взагалі-то я уявляла собі янголів не маленькими голими хлопчиками, у яких, крім кругленьких опецькуватих животиків, є лише дурнувата посмішка, як у цих-от, що грали на арфах. Ці були намальовані на стелі. Я знову заплющила очі. Горло так пересохло, що я ледве глитнула. Я лежала на твердій поверхні й почувалася страшенно виснаженою, ніби ніколи вже не зможу рухатися.

Десь за правим вухом я почула якийсь гучний звук. Це був похоронний марш із «Загибелі богів»[68], улюбленої опери леді Арісти. Я не могла впізнати голос, який так вільно імпровізував цю музику. А подивитися, кому він належав, я теж не могла, бо несила було розплющити очі.