Смарагдова книга

— Авжеж, помітив! — понуро кинув Ґідеон. — Це ж бо я! Я, осел! Ну, вперед! І будь зі мною ласкавіша! — сказавши це, він підштовхнув мене, і я вискочила у прохід.　

— Що це… — почала я, але тут на мене впало світло чийогось ліхтарика.　

— Ґвендолін? — почувся недовірливий голос Ґідеона. Але цього разу він озвався десь попереду. Мені знадобилося ще півсекунди, аби збагнути, що Ґідеон здибав тут молодшого себе, і той саме йшов передати листа Магістрові Ложі. Я спрямувала на нього ліхтарик. О Боже, це таки був він! Цей Ґідеон зупинився за кілька метрів і ошелешено витріщився. Якусь хвилю ми ось так засліплювали одне одного ліхтариками, а потім він сказав: — Де ти тут взялася?　

Нічого не пояснюючи, я лише посміхнулася.　

— Ну… це важко пояснити… — промимрила я, тимчасом як мені кортіло вигукнути: «Ой, та ти геть не змінився!»　

Другий Ґідеон, який причаївся за виступом, шалено замахав руками.　

— Але ти все-таки поясни! — зажадав цей Ґідеон, підходячи ближче.　

Другий Ґідеон знову махнув мені. Проте я не розуміла, що він хотів сказати.　

— Зачекай хвилинку, — я миролюбно посміхнулася йому. — Я маю дещо з’ясувати. Я зараз повернуся.　

Але, видно, ні старший, ані молодший Ґідеони не хотіли нічого з’ясовувати. Молодший рушив за мною, намагаючись схопити мене за руку, а другий, довго не чекаючи, вискочив з-за виступу та як торохне свого двійника ліхтариком по лобі. Молодший Ґідеон гепнувся на підлогу, немов мішок картоплі.　

— Тобі ж боляче! — Я стала навколішки і спантеличено подивилася на криваву рану.　

— Переживе! — байдуже кинув Ґідеон. — Ходімо, нам треба бігти далі! Вони вже отримали лист, — він дав молодшому собі легенького стусана. — Цей… ішов уже назад, коли зустрів тебе.　

Я не слухала його, а лише гладила по волоссю молодшого його, що лежав долілиць.　

— Ти щойно сам собі добряче врізав! Пам’ятаєш, як огидно ти тоді поводився зі мною?　

Ґідеон посміхнувся.　

— Авжеж, ще й як пам’ятаю. І мені зараз дуже прикро. Але ж хто міг знати наперед? А тепер ходімо, поки цей йолоп не оклигав. Лист він уже давно передав. — Ґідеон скривився і додав ще кілька французьких слів, котрі, певно, були крутими лайками, бо він, як і його брат, знай торочив: «Merde!»　

— Ай-яй-яй, юначе, — озвався чийсь голос прямо коло нас. — Не треба переходити на мову фекалій лише тому, що ми стоїмо біля каналізації.　

Ґідеон рвучко зупинився, але не збирався бити цього несподіваного стрічного. Можливо, тому, що цей голос звучав привітно і цілком доброзичливо. Я підняла ліхтарик і осяяла обличчя незнайомця середнього віку, щоб перевірити, чи не спрямував він, бува, на нас пістолета.　

— Я — доктор Гаррісон, — відрекомендувався він і злегенька вклонився, при цьому трохи нервово зиркаючи то на обличчя одного Ґідеона, то на тіло другого, що лежало долі. — І я щойно отримав вашого листа на вахті Цербера у нашого чергового адепта, — він витягнув із кишені конверт з великою смілковою печаткою. — Леді Тілні запевнила мене, що він у жодному разі не мусить потрапити до рук Великого Магістра та інших членів Внутрішнього Кола. Крім мене, звичайно.　

Ґідеон зітхнув і витер долонею чоло.　

— Ми хотіли завадити цьому передаванню, але змарнували час у переходах… А потім я, дурень, взагалі здибав сам себе. — Він узяв лист і запхав його в кишеню. — Дякуємо.　

— О, де Віллерз, який визнає власні помилки? — хихикнув доктор Гаррісон. — Це щось нове. Але, на щастя, леді Тілні про все подбала, і я ще не бачив, щоб котрийсь її план провалився. До речі, сперечатися з нею марно. — Він показав на непритомного Ґідеона: — Йому потрібна допомога?　

— Ну, якщо обробити його рану і покласти щось м’яке під голову, то це йому не зашкодить… — почала було я, але Ґідеон урвав мене:　

— Дурниці! З ним усе гаразд, — зігнорувавши мої протести, він потягнув мене за собою. — Нам уже час повертатися. Передайте вітання леді Тілні, докторе Гаррісон. І вдячність.　

— Залюбки, — кивнув доктор Гаррісон і вже розвернувся, як я дещо згадала.　

— Чи не могли б ви ще сказати леді Тілні, щоб вона не лякалася, коли я прийду до неї в майбутньому?　

Доктор Гаррісон кивнув.　

— Авжеж, охоче передам, — він підморгнув нам. — Хай щастить! — і заквапився геть.　

Я крикнула йому навздогін «до побачення!», та Ґідеон уже смикнув мене в інший бік. Його зомлілий двійник і далі лежав у проході сам-самісінький.　

— Тут же достобіса щурів, — жалісливо сказала я, — їх приманить твоя кров!　

— Ти переплутала щурів з акулами, — зауважив Ґідеон. Відтак несподівано зупинився, розвернувся до мене і вхопив в обійми. — Мені шкода! — Він тицьнувся в моє волосся. —

Я був таким бовдуром! Якщо мене гризоне якийсь щур, це буде заслужено.　

Я миттю забула про все, що відбувалося навколо (як і про решту), обхопила його шию і заходилася цілувати його куди трапиться: в шию, у вухо, в скроню, а потім — у губи. Він пригорнув мене ближче, але вже за кілька секунд відштовхнув.　

— На це в нас нема часу, Ґвен! — понуро сказав він, узяв мене за руку і потягнув уперед.　

Я зітхнула. Кілька разів. І дуже глибоко. Але Ґідеон мовчав. Через два повороти, коли Ґідеон зупинився і дістав мапу, я запитала: