Скрут

Подорож не принесла їй радості; розлука з родичами засмутила менше, ніж вона очікувала. Тут, у чужому домі, навіть час здавався чужим, неповоротким, повільним; він говорив щось про спокій і майбутнє щастя, але слова його проходили повз дівчинку, не сягаючи її слуху. А вже душі не сягали тим більше.

— Тобі десять весен, — повільно, начебто в роздумі пробурчала баба. — Ну-бо, роздягнися.

Дівчинка скорилася; баба довго оглядала й обмацувала її худеньке дитяче тіло, і, здригаючись від дотику холодних рук, дівчинка думала про кротів, які перепорпали землю за повіткою. Вона так мріяла коли-небудь побачити живого крота — але бачила тільки мертвих. Тих, котрих убили хлопчиська…

— Ти дозрієш іще не швидко, — повідомила баба з ноткою розчарування. — Ти вчитимешся й гратимешся з іншими дітьми, але в тебе буде своя кімната; ти повинна пам’ятати, що більше не дитина — наречена, майбутня дружина пана й наша пані… Одягайся.

Вона довго не могла впоратися з поясом — на її колишній домашній сукні пояса не було зовсім, була мотузочка, затягнута вузлом; баба не допомагала — просто дивилася й супилась. Грубий гачок не бажав залазити в дірочку, нову й тому замалу, пальці почервоніли й відмовлялися слухатись, — але дівчинка із закушеною губою пробувала знову і знову, поки двері в неї за спиною не відчинилась, і, ще не дивлячись, вона відчула появу його.

Його долоні були білими, як цукор, і засмага на зворотному боці в них здавалася від цього ще темнішою. Довгі пальці одним рухом увігнали на місце неслухняний гачок; баба шанобливо схилила високу сиву зачіску:

— Так, Аальмаре…

Його рука недбало спіймала дівчинку за плече, мимохідь погладила, підбадьорливо поплескала по голові:

— Я їду.

— Уже зараз? — здивувалася баба.

— Так… — той, що ввійшов, кивнув. Дівчинка відчула, як її обличчя ледь піднімають за підборіддя:

— Мала, ходімо? Проведеш мене?

Вона глянула йому в очі — й злякалася знову. Як тоді, коли він відривав її, заплакану, від матері… Тоді він здавався їй найстрашнішою істотою в світі…

Але ця баба без брів була страшніша.

Дівчинку вже вели сходами вниз; із-за якихось дверей визирнуло чиєсь цікаве обличчя, ковзнула під ногами руда кішка, кущик трави біля ґанку — й ось уже дужі недобрі люди втримують дужих недобрих коней, погойдується порожнє важке стремено, блищить на сонці прикраса — бронзова собача морда на ремінці вуздечки…

— Я їду, — сказав він. — Незабаром повернуся. Чекай на мене та будь молодчиною… Ти незабаром звикнеш. Усе буде добре.

Вона зрозуміла: треба щось сказати; кивнула й прошепотіла ледь чутно:

— Так…

— Скажи мені: «Удачі, Аальмаре». Тому, що мені дуже потрібна удача.

— Удачі…

Вона ніяк не могла запам’ятати його ім’я. Воно здавалося їй занадто довгим, складним і негарним.

— Удачі… Аальмаре…

— До побачення, мала.

Він скочив у сідло; завбачлива баба відвела дівчинку подалі. Якнайдалі від копит, що здіймають куряву, від білозубих людей, котрі гортанно перегукуються, від нагайок і шпор, від дивних залізних пристроїв, приторочених до сідел…

— Удачі, Аальмаре! — крикнула міцна жінка, що прикривала очі від яскравого сонця.

— Удачі, Аальмаре! — крикнув парубійко років вісімнадцяти, і клич його повторили ще кілька голосів, незнайомих дівчинці, чужих…

Стоячи під бабиними долонями, що лежали на плечах, вона раптом зрозуміла, що їде єдина людина, яку вона тут знала. Більш-менш знала, встигла освоїтися, запам’ятала ім’я…

— …Наречена.

Вона рвучко озирнулася. Біля ґанку, осторонь від дорослих, стояли тісною групкою троє хлопчиськ і дівчинка. Чотири пари очей дивилися з дивним виразом — їй здалося, що з недобрим, їй здалося, що вони вивчають її прискіпливо, презирливо, звисока; напевне, кожен із них уміє защібати пояс і без затримки відповідати на запитання про те, скільки пам’ятає весен.

Вона озирнулася, щоб іще раз побачити далеку хмару куряви на місці загону. Щоб іще раз гукнути вслід: «Удачі, Аальмаре!»

Але брама вже зачинялася. Стулки зімкнулись, брязнув засув, і дівчинка раптом усвідомила свою самотність. Гостріше, ніж будь-коли; гостріше, ніж залишаючи рідний дім.

* * *

— …І проте поєднатися вони встигли. Це багато чого змінює, пані.

Із темряви глибокого крісла почувся смішок:

— Нічого це не змінює, отче мій. Це їхня дурість і їхнє ж лихо. Для мене — не змінюється нічого, ні.

Отець Вищепоставлений відвернувся від вікна. Губи його скривилися в негарній посмішці:

— Що ж, пані… Гніздо відповідає за малих недбайливих пташенят своїх, однак усіляка відповідальність має межі, чи не так?

Ігар придушив стогін. Вузькі ремені впиналися в зап’ястя — він не відчував своїх рук, замість них був постійний різкий біль. Часом зір у нього каламутився, і замість темної кімнати йому ввижалося сіре, туго натягнуте павутиння.

— Так, — по невеличкій паузі відгукнулися з крісла. — Я не маю до скиту жодних претензій. Я знаю достатньо, щоб чинити на власний розсуд… Скит же зрозуміє?