Скрут

Павутиння здригнулось — Ілаза захиталася, ніби важка гиря. Ігар відігнав неприємний спогад про висельників, які повільно погойдуються в петлях. Підняв голову; павутиння затуляло півнеба, і в надрах його Ігарові привидівся темний згусток. Ні, здалося… Тепер у іншому місці, нижче… тепер…

Він рвучко озирнувся. Безформна тінь вислизнула з-за спини за мить до його руху.

— Звільніть… — попросив він жалібно. — Хто б ви не були… Звільніть її…

Дивний дряпучий звук, схожий на тихе рипіння.

— Спокійно, спокійно… Напийся тепер сам.

Ігар перевернув баклажку — єдина крапля впала йому на черевик. Тихе рипіння повторилось, Ігар з жахом зрозумів, що це насправді сміх:

— Ну-ну… Дівчинка випила все, не залишила хлопчикові й ковточка… Чим же напоїти тебе? Можна її кров’ю?

Ігар злякався так, що довелося судомно стиснути коліна:

— Ні, ні… Не треба…

Тінь ковзнула в нього над головою, на мить заступила зірку.

— Гаразд… Іди-но до струмка… наповни баклажку. А потім ти повернешся. Йди.

…Дві ночі тому був Вівтар. Чи ж був?! Як сон… Як давній спогад. Начебто веслом по голові. Хлопчиська витягли рибину, вдарили веслом — і здивовані очі вилізли з орбіт, а чорні риб’ячі вуса сумно звисли…

Ігарові здавалося, що він втрачає пам’ять.

Він брів у темряві, раз у раз спотикаючись, падаючи та з’їжджаючи вниз на власному животі. Струмок дзюркотів дедалі голосніше; виходячи на галяви, де ще ледь-ледь світилося пригасле небо, він зупинявся, щоби безтямно втупитися в свою долоню. Згинав і розгинав пальці, пошепки просив себе: це я. Це моя рука, моя рука…

А потім він раптом забув про все. Струмок дзюркотів, струмок розливався, займав собою півсвіту; Ігар стояв над його гладінню, дививсь, як дробиться в ній світло зірок, а вони танцювали…

Ще далі його охопило щасливе заціпеніння. Вода стікала по губах, він уже й напився, та все лежав обличчям у струмку — бездумний і безвладний, він досяг ніби абсолютної досконалості, де немає місця бажанням чи іншій дріб’язковій метушні.

…А отямився на бігу. Нагору темним протилежним схилом, довгими й небачено потужними стрибками, як не бігав ніколи, ніби звір, котрий щойно перегриз мотузку…

Отець Розбивач навчав: вижити. Вижити будь-що-будь, молити Птаха про життя, дякувати Птахові за удачу… Жити. Жити!!!

Він біг, і незрозуміле шосте почуття допомагало йому обминати стовбури — інакше розбився б на корж. Тріскотів галуззям, неначе молодий вепр, ломився крізь кущі — поки побачив над головою рятівний протилежний край яру.

…І сказав Птах пташенятам своїм: кожен із вас породжений, щоби жити, й кожен має право жити. Дабат.

— …І чому?

Він мовчав.

— Чому ж ти повернувся? Так далеко втік… Справді далеко. Й повернувся… Навіщо?

Тепер зовсім темно. Так темно, що очей можна й зовсім не розплющувати. Краще замружитися — тоді, принаймні, не треба буде витріщатися, витріщатися, намагаючись розгледіти в цій суцільній чорноті бодай проблиск, бодай іскру.

Іскринку… Вогонь. Нічні тварини бояться вогню… Усі тварини бояться вогню, але той, що сидить у сірому павутинні, тварина незрозуміла й непередбачувана. Хто… Хто?! Павук, який плете павутиння на вовків і говорить… як по писаному. Як Отець Навчитель… Навіщо повернувся, дурню?! Що з того, коли тепер вони загинуть разом, а міг би…

Підборіддя його стягало підсохлою кров’ю. Там, за яром, він не втримався та вліпив собі ляпаса — виявляється, настільки сильно можна себе вдарити. Немилосердно. Без жалю.

— Хто вона тобі? Та, до кого ти повернувся?

Слух у Ігара загострився вдесятеро. Він чув її дихання; жодного звуку, жодного шелесту чи руху — тільки дихання, здавлене, начебто Ілаза намагалася втримати стогін.

Ігар підняв обличчя до непроникної темряви:

— Дружина. Вона дружина мені, ми поєдналися на Вівтарі… І той, хто зазіхнув на цей шлюб, проклятий буде.

Ні, павутиння є, навіть і тепер. Ледь помітний сірий кокон…

Він спіймав руку. Холодну й кволу, липку від ниток, дивно маленьку — він ніколи раніше не думав, що її рука така мала в порівнянні з його долонею… Аристократична. Дитяча. І не бажає відповідати на його потиск. Та й чи притомна Ілаза?!

Пальці в його руці здригнулися. Відчуває. Відповіла. Так кволо…

— Вона дружина мені, — сказав він придушено. — Ми належимо одне одному. І ми нікому не заподіяли зла!

Пальці Ілазині послабшали знову.

Темрява в нього над головою помовчала. Скреготнула смішком:

— Тепер ви належите мені… Вівтар не образиться. Вівтар навіть бажає, щоб доля у вас була… одна на двох. Кумедно лишень, що поки дівчинка зберігається тут, хлопчик ходить на прив’язі…

Ігар втиснувся обличчям у нерухому Ілазину долоню. Дотягтися б до її губів… Але від його руху павутиння напружилося, й дівчина судомно зітхнула. Так їй боляче. Він боїться завдати їй болю…

— Що ви з нами робитимете? — запитав він, дивуючись із власного байдужого голосу.

— Ти не здогадуєшся? — здивувалася темрява. — Мине кілька годин… Я дам вам напитися ще. Якомога більше води. Вам це зараз потрібно.

— Мене, — хрипко запропонував Ігар. — Мене.

— Обох.

— Ні…

Темрява посміхнулася: