Скрут

Ігар подався вперед, щосили подумки благаючи милосердя Отця Вищепоставленого. У відповідь — крижане мовчання; мабуть, надто незворушне, щоб здаватися щирим. Отець Вищепоставлений боявся остаточно зруйнувати душевну рівновагу, яка за останню годину вже двічі готова було похитнутися. Малий заблуканий Ігар і без того коштував Гніздові надто дорого, бо нема нічого дорожчого за вражене самолюбство. А пташеня Ігар таки його вразив; Отець Вищепоставлений мовчав.

Із темряви крісла піднялася округла біла рука; Вищепоставлений церемонно кивнув і вийшов, старанно не помічаючи забутого пташеняти, що випало з гнізда. З власної волі ступило воно на шлях свій, і своєю ж головою за сваволю відповість. Дабат — хай буде так!

За Вищепоставленим зачинилися двері; печать відторгнення виявилася настільки тяжкою, що Ігар не витримав і тихенько заскімлив. Якби мав вільні руки — напевно, зумів би затиснути рота й не виказати себе звуком, найменш гідним чоловіка. Але руки були стягнуті за спиною — і він заскімлив знову, принижено й благально.

Біла округла кисть розслаблено впала на підлокіття. Потарабанила пальцями; по тому крісло неголосно рипнуло й жінка, що сиділа в ньому, підвелася й стала на повен зріст. А заввишки вона була як Ігар.

— Де ти хочеш? — запитала княгиня замислено, і її глибокий голос виказав безсумнівний дар співачки. — Тут, чи в підвалі?

Ігар проковтнув тягучу слину. Ілаза, виявляється, дуже подібна до матері; княгиня, мабуть, навіть гарнішою була. На хижому обличчі відбилася висока порода, й чорний оксамит жалобної сукні дуже доречно відтінював і підкреслював тоскний погляд ледь косо посаджених очей, котрий вимотував душу. Так, подумав Ігар. Оце теща з тещ. Це втілення всесвітньої тещі. Це твоя теща, дурню.

— Я дурень, — сказав він, намагаючись говорити спокійно. — Я відразу повинен був… я брехав. Я не ховав Ілазу, я все придумав. Вона… з нею лихо. Моторошне лихо, й тільки ми з вами можемо її врятувати…

Велично стиснуті губи ледь скривилися. Княгиня хотіла щось сказати, але натомість відійшла до дзеркала, що стояло на столі, та дбайливо поправила сиве пасмо на скроні. Одне-єдине сиве пасмо у всій високій споруді її зачіски.

Ігар став навколішки:

— Ілаза… В полоні у… чудовиська. Я не знаю, що це… Я ніколи про таке не чув… Але це… він убивця! Він погрожує їй! Я йшов до вас… Я чесно до вас ішов, не треба було мене хапати… Необхідно рятувати її, слід споряджати загін — негайно, зараз…

Ні, Ілаза не так схожа на матір, як йому здалося спочатку. Негарна, паскудна посмішка миттю зіпсувала цей чудовий правильний рот:

— Говори, синку… Як ти говориш, ми вже чули. Незабаром почуємо, як ти кричиш.

Ігар сів на п’яти. Голос його непристойно здригнувся:

— Я… розумію, що ви про мене думаєте. Я розумію, що ви хочете зі мною зробити… Але, будь ласка, допоможіть спершу Ілазі. Я один знаю, де вона. Я один зумію довести загін… Звільніть її, а потім робіть зі мною, що хочете!

Голос його знову здригнувся. Йому дуже не хотілося, щоб останні його слова зрозуміли буквально.

Княгиня зробила крок уперед — гойднулася важка пелена жалобної сукні. За ким вона носить жалобу, тужно подумав Ігар. За дочкою, за старшою дочкою, котру сама ж і заморила… Але ж більше року вже минуло…

Біла рука лягла йому на голову. Він скулився, не зважуючись вивільнитися.

— Ти нічого не знаєш, — сумно повідомила княгиня. — Ні що я про тебе думаю, ні що збираюся робити… У тебе фантазії забракне. Ти не в змозі уявити, — і її пальці ледь поворушили його волосся, що повільно ставало сторч.

— Я ж ваш зять, — прошепотів він, із третьої спроби повертаючи собі владу над голосом. — Я ж… Ілаза любить мене. Ілаза…

Княгиня із завзяттям, гідним кращого застосування, творила на Ігаровій голові якусь подобу зачіски:

— Моя дочка дуже скривдила мене, синку. Дуже. Мені боляче й гірко. І причина цього — ти.

— З нею лихо! — Ігар зважився нарешті визволити голову й подивитися княгині в очі — знизу вгору. У цих косо посаджених очах стояли справжні сльози:

— Так, синку. З нею лихо. Дуже тяжке лихо — вона примудрилася вчинити проти моєї волі… Повір, що решта Ілазиних неприємностей — просто сміття, непорозуміння, сумна тінь цієї головної помилки… Розумієш?

Ігар скорчився, не в змозі відірвати погляду від чорних очей, у яких з-під вологи, що швидко висихала, прозирав жовтий, недобрий вогник:

— Ілазі загрожує… я знаю, що саме загрожує Ілазі. Але спочатку щось куди гірше загрожує тобі. Розумієш, чому?

— Я винен, — язик у Ігара якось відразу зробився сухим і неповоротким. — Я винен, я… Гаразд, я спокутуватиму. Гаразд… Ну, вбийте мене, зробіть дочку вічною вдовою… Але зараз же вона… — княгиня дивилася на нього з ледь помітною посмішкою, і від цієї моторошної поблажливої посмішки Ігара опанувала раптом розпачлива, безнадійна злість.

— Ви що, оглухли?! Ви не розумієте, про що я кажу?! Він ссе кров! Із тварин і… з людей теж! Він щохвилини може… й Ілаза в його владі! І кожна мить зволікання — це сльози вашої дочки! Горе й страх! Якщо хочеться кого-небудь помучити, то спіймайте пацюка…