Скрут

Їх звали Ятір і Тучка; чи то імена, чи прізвиська — але Ігар із жахом затиснув собі рота спухлою долонею. Ще мить — і вилетіли б… І він затремтів — не виключено, що таки признається… І тоді Ілаза пропала для нього назавжди, бо її чоловіком не може бути негідник, краще ніякого чоловіка, ніж боягуз і зрадник…

— Що за імена, яких слуг! — заволав він істерично. — Вона ж ваша дочка! А він — павук… І він жере її! Живцем! Зараз! Цієї миті!

Княгиня повільно опустила вії. Товстун, для якого це був, очевидно, сигнал, зробив крок уперед, чомусь ховаючи праву руку за спиною.

— Я не знаю їхніх імен! — Ігар підхопився, звично відмірюючи відстань до товстуна, до напіввідчиненого вікна, до масивного рогатого свічника, що прикрашав стіл. Товстун не чекає нападу — вирішив, імовірно, що Ігар зовсім уже розкис, розклеївся; тому й руки розв’язав, як необережно, як необе…

Не скінчив думки, стрибнув. Дуже вдало стрибнув, м’яко, й свічник виявився навіть важчим, ніж він думав. Розчепірені мідні роги вп’ялися товстунові в живіт.

— Я нічого не знаю! Було темно!

Крик був маневром для відволікання тих, хто чекає за дверима; зараз він здивує товстуна серією з трьох прийомів: голова — праворуч — стегно — ліворуч — шия — ліво… Нехай тільки товстун ледь підійме підборіддя, хай відкриється…

Він пішов по колу, змушуючи товстуна трішки повертати голову:

— Не підходь. Скалічу. Не під…

Товстун витяг праву руку з-за спини. В Ігара зупинилося дихання.

Там, де ще кілька хвилин тому була — або принаймні ввижалася — людська рука, сидів тепер громіздкий, багатопалий, лускатий пристрій, схожий швидше на окрему живу істоту. Ігар обімлів, коли розгледів голки й кільця, гачки й присоски незрозумілого призначення — цілий катівський оркестр, готовий до концерту, майстерня дізнання, рукавичка правди…

Секунда — і він втратив пильність. Лише мить; а наступної миті свічник дивився у порожнечу — товстун безгучно виник у зовсім іншому місці. Трохи ближче — і збоку. Те, що було на місці товстунової руки, безладно рухалося, жило відособленим життям.

Пальці, які стискали свічник, послабшали. Не до комбінацій — втримати б свою зброю… Пробач, Отче Розбивачу, здається, твій учень осоромить тебе… Щось не те з цим товстуном. Щось із ним не гаразд…

Десь осторонь тихенько гмикнула княгиня.

— Ви… — Ігар не впізнав власного голосу. — Невже ви ніколи не люби…

Товстун позіхнув.

Наступної миті очі його, сліпучо-сині, виявилися поряд із Ігаровим обличчям. Свічник гримнувся б на підлогу — якби товстунова лівиця, затягнута в тонку шовкову рукавичку, не спіймала його за мить до падіння й не поставила б акуратно Ігарові до ніг.

І знову десь далеко м’яко посміхнулася княгиня. Останнім зусиллям волі Ігар кинувся вбік; шовкова рука незбагненним чином обірвала його кидок, і від нудотно-м’якого дотику йому схотілося бути покірним. Скоритися й лягти.

— Ти, — глибокий голос княгині зробився оксамитовим, як її жалобна сукня. — Ти уявлення не маєш, синку, як це — любити…

Покірливість виявилася в’язкою, мов смола. Сині лампи товстунових очей пропікали аж до кісток; шовкова рука його лежала на горлі, й Ігар відчував биття власного пульсу в той час як руки самі слухняно, послужливо розстібали сорочку.

— Послухайте… Я… Ми з Ілазою… Лю… любимо…

— Так, так… Ти ні про що не маєш уявлення. І ти не стояв перед могилою, яка з’їла твого… ні, не зрозумієш. Твій язик меле казна-що, й ти недостатньо щирий… Але це легко виправити, синку.

Товстун гмикнув. Складний залізний пристрій, що замінив йому руку, поворухнувся, і з надр його вистромилося щось уже зовсім мерзенне. Ліва, шовкова товстунова рука притримувала Ігара за плече, й дотик цей викликав параліч, позбавляв волі.

— Ні… Ні-і-і…

— Не подобається? Не любиш?.. А ось я так живу щодня, — голос княгині зробився стомленим і безбарвним. — Тому, що моя дівчинка вмерла… через мене.

Товстун сумно зітхнув, і рукавичка правди опустилася.

* * *

Мураха довго й безглуздо повзла по довгому зеленому колоску. Ілаза дивилась, як біля самих очей дереться до неба чорне дрібне створіння, жалюгідно перебираючи лапками.

Байдуже. Вікова втома. Лягти й не вставати, заснути й не прокидатися. Вона проспала ніч, проспить і день; їй нічого не потрібно. Тиша та спокій. Як добре. Повзе по стеблу мовчазна мураха… Немає думок. Немає бажань. Страху теж нема — вигорів. Порожньо. Спати.

Вона ледь опустила повіки. Отак. Секунда — і вже вечоріє, а вона, як і раніше, лежить на траві, у тій самій позі, що й учора, й позавчора… Попиває теплу воду з Ігарової баклаги. Серед метеликів і бабок. А перед очима — зелений коник, тре ногами об крила, і тріскотить, тріскотить, тріскотить…

Змовк. Усе навколо якось принишкло й змовкло; на дівчину, яка лежала ниць, упала тінь — ледь темніша за сутінки.

— Ти жива? Слухай-но, твої ноги вже давно вільні. Чому б тобі не вмитися хоча б? Чому б тобі не попоїсти?

Вкрадливий голос пройшов крізь її відчуження, як ніж проходить крізь масло. Вона здригнулася, але не підняла голови. Не слухати, не розуміти. Це далеко, це не має значення…

— …Ти чуєш? Устань. Устань!