Скрут

Він брів, накульгуючи, спотикаючись об корчі, торкаючи руками кору похмурих одутлих дерев, поглажуючи мох, який ріс на них; час від часу підкидав носком черевика опале листя, милуючись штучним листопадом і залишаючи на жовтому осінньому килимі негарну борозну. Він ішов, ні на секунду не зупиняючись і ні на мить не замислюючись. Просто йшов і впізнавав місця.

А можливо, це місця впізнавали його; йому здавалося, що ялинове гілля викривально тицяє йому в груди, а береза, навпаки, заспокійливо киває верхівкою, горобина ж намагається прикрасити йому дорогу червоними гронами, від яких ні світла, ні тепла…

Він ішов довго, дуже довго — але ні на мить не допустив думки про те, що заблукав, збився з дороги. І винагородою за це став яр, котрий виповз звідкілясь із хащі та перепинив його скорботний шлях.

Ігар підняв голову. Високо в гіллі гойдалося полотнище павутиння — старе-старе, пошарпане вітром, забуте.

— Я прийшов, — сказав він пошепки.

Полотнище байдуже гойднулося. Заколихалося гілля; на голову Ігарові обсипалися три чи чотири зморщені листочки.

— Я прийшов, — сказав він голосніше. — Агов, ти… Я прийшов.

Далеко десь прорипіло віджиле дерево. Ліс скрегоче зубами, подумав Ігар.

Він рушив уперед, але не вниз, до дна яру, а навіщось краєчком, начебто чогось очікуючи або щось розшукуючи. Нібито сподіваючись…

Спочатку причувся запах давнього гару. Давнього, але все одно їдкого.

Далі попереду майнуло чорне.

Ігар спіткнувся й зупинився. Тут була пожежа; чорні кістяки ялин шпичаками стирчали в небо. Деревні вуглинки гарно зблискували в ріденьких, скороминущих сонячних променях. І листя, і хвоя перетворилися на попіл — тим страшнішими й величнішими здавалися полотнища сірого павутиння, що подекуди звисало з гілля, мов клапті поховального покрову.

Павутиння не горить?!

Ігарові стало зле, він присів просто на чорну землю. Ілаза… Ілазина доля… Невже він спізнився?!

Цьому пожарищу ніяк не менше кількох тижнів. Ні, ні… Чи Ілаза, навпаки, врятувалася? А скрут загинув?

— Ілазо…

Ім’я пролунало дивно. Майже незнайомо, і, щоби позбутися мари, він покликав знову, тепер уже голосно:

— Ілазо!

Тиша.

Він підвівся. Його обов’язок…

До кінця.

Він знайде її… Униз, до струмка, що біжить по дну яру. Чи варто говорити Ілазі правду? Якщо вона, звичайно, жива… То чи варто пояснювати їй? Мабуть, ні. Нехай і для неї, і для скрута поясненням буде…

Йому не вдалося додумати до кінця.

Він ішов неквапно, мов людина, яка здійснює щоденну прогулянку. Цілковита бездумність скінчилась, але його змінені думки були надзвичайно розшарпаними й дивними. Перед очима чомусь час від часу виникало куряче яйце, що падає на мозаїчну підлогу. Саме на мозаїчну. Яйце ляпало, розтікалося жовто-білою калюжкою… Білі уламки шкаралупи вискалялися зубчастими краями… І все спочатку. Ляп…

Далі він пішов повільніше. А по тому й зовсім зупинився.

Ілаза стояла на протилежному березі струмка. Світла її сукня давно зробилася брудно-сірою. Обличчя змарніло, подорослішало, якось невловимо змінилося…

Ляп. Розбилося в його уяві настирливе біле яйце.

З Ілазиного обличчя на нього дивилася мати її, княгиня. Він навіть злякався на мить — чи не чари, не мара, чи не вишукана помста…

— Ілазо… — покликав він хрипко.

Жінка судомно ковтнула — та не зронила й слова.

— Ілазо, я прийшов… тому що…

Вона мовчала й не рухалася. Ігар намацав кострубатий стовбур і сперся на нього, мов на ціпок:

— Ілазо… Пробач. Я не знайшов її. Всю провінцію обійшов — нема Тіар… Вона вмерла, мабуть. Напевне вмерла…

Жінка на протилежному березі кліпнула. Ігарові здалося, що вона старша за нього років на десять.

— Я прийшов, ось… А більше нічого не можу зробити. Пробач, не можу…

Було б легше, якби вона заплакала. Або вибухнула прокльонами, або кинулася йому на шию, — але вона просто стояла й дивилась. Як нежива.

Він зціпив зуби, ступнув уперед. У струмок…

Холодна вода швидко нагадала той день, коли вони, гадаючи, що перемогли долю, йшли до каменя-вівтаря. Наближалися до нього з двох різних берегів… по коліна у річці… широкій і мілкій…

Спогад миттєво збляк, стиснувся, обм’як, ніби опалий з дерева листок. На його місце прорвалося щось інше, заборонене — Ігар зробив зусилля й загнав його в темні глибини пам’яті. Назавжди.

Досить, що ім’я її…

— Тіар, — хрипко сказала Ілаза, й це було перше її слово. — Де Тіар?

— Її нема…

— Не може бути, — Ілазин голос лунав рівно й глухо, так могла б говорити оживлена статуя. — Не може бути. Де вона.

— Її нема…

Тієї миті, коли до Ілази лишилося кілька кроків, він спиною відчув чужу присутність.

І на якийсь час Ілаза перестала існувати.

Повільно, мовби побоюючись ненароком звихнути шию, Ігар озирнувся.

Тіні не було видно — та Ігар знав, де вона. У густій кроні присадкуватого, ще зовсім зеленого дуба.

— Її нема, — повторив він утретє. — Я не знайшов її. Робіть зі мною, що хочете.

Йому відразу стало так легко! Все, що потрібно було зробити, зроблено, все, що потрібно було сказати, сказано. Зараз можна просто сісти на травичку й трішки відпочити.

Він посміхнувся. Бракувало тільки, щоб саме зараз його розібрав той ідіотський, невчасний сміх…