Скрут

— А ось ми тебе приріжемо, — зненацька скипів товстун. — Приріжемо, бо хтозна… що ти там їй про нас патякатимеш…

Ігар підняв на нього злі холодні очі:

— Робити мені нема чого, тільки язика мозолити об усіляких дурнів…

Йому раптом виразно, до болю виразно уявилася картина: коротун, вправний у поводженні з мішками, запихає туди замість хлопчиська стервозу Тіар… А він, Ігар, тягне мішок на плечах, і всього клопоту — донести, довезти до лісу, до скрута… Приємна сімейка звільниться від податків і утисків — щоправда, ненадовго. Бо як не принцесі — то комусь іншому платитимуть: так має бути, так треба…

— Ти чого? — злякано запитала дівчина, вдивляючись у його обличчя.

— Нічого, — відгукнувся він глухо. — Пляма у вашої принцеси на спині є? Родима цятка у вигляді ромба?

Коротун тонко захихотів:

— Ми до спинки її не допущені… Там інші є, кращі за нас…

— Тебе ось, може, й візьме, — похмуро пообіцяв товстун. — Тільки коханці її живуть мало…

— Я дружині давав клятву вірності, — сказав Ігар крізь зуби.

Найменше він хотів би вразити чи зворушити сімейку. Він сказав це для себе — щоб пролунало вголос, щоб самому собі нагадати, навіщо й чому він тут; він сказав і подумки згадав Ілазу, вимогливо дивлячись на дівчину в очікуванні підтвердження своїх слів — «він говорить правду»… Але дівчина засмучено потупилася й промовчала.

Хлопчисько тим часом і собі захихотів; товстун суворо зсунув брови:

— Чого зуби продаєш?

Хлопчисько хитро примружився, із задоволенням ловлячи зацікавлені погляди:

— Є цятка на спинці в неї, точно є…

Торжество його відразу і скінчилося, бо товстун не поскупився на важкий ляпас:

— Чого язиком плещеш, дурню?!

Хлопчисько скривився, брудним кулаком намагаючись розмазати очі по щоках:

— Руки… притримай… Вона з цеберка обливалась, мов пані яка… А я в лопухах сидів… Вона ж із цеберка…

— Шляхетні замашки, — зронив крізь зуби коротун. — Принцеса, одним словом…

— І читати вміє, — сказав Ігар пошепки. Коротун підняв брови:

— Точно… Це точно вміє, а ти, бачу, все знаєш про неї, хлопче…

— Навіщо вона тобі, га? — товстун підсунувся ближче, Ігарові здалося, що від нього тхне, як від мокрого собаки; вся четвірка принишкла й дивилася очікувально.

— Моя справа, — сказав він глухо.

Небо затягло хмарами, й визначити, де нині призахідна зірка Хота, не можна було.

— …Ти нахаба.

При світлі смолоскипа він не міг розгледіти кольору її очей; у розсипаному по плечах волоссі переливалася мідь.

— Тобі не дороге твоє життя? — вона посміхнулася. Красиві чуттєві губи; він бачив, як вона щосили намагається здатися хижою.

Їхня самота порушувалася криками, що долинали до склепу: зовні когось лупили за несвоєчасну виплату данини. Їхня самота була короткою і ненадійною; дивно, що його взагалі не прирізали відразу, що вдалося пробратися повз усіх цих жебраків і бандитів, повз криворотого горлоріза з кинджалом при поясі, повз іще одного, із шпичакастою кулькою на ремінці та з дурнуватою дамською прикрасою на шиї. Він добрався, його пропустили — начебто доля, яка, так довго глузуючи, підставляла йому ногу, тепер нарешті зглянулась і подала руку…

— Я хочу тебе, — пробурмотів він, ледь розтуляючи рота. — Я шукав тебе… Я…

Він ледь не схибив — дужа й вертка, вона встигла відскочити, але він все одно повалив її на віко саркофага й долонею затис рота. Годі, часу нема, він ні про що говоритиме з цією вродливою чуттєвою твариною, зірка Хота закотиться за п’ятнадцять днів, якщо на спині у цвинтарної принцеси немає ромба, він, Ігар, умре на місці. Це останній шанс, він хоче, бажає, він велить долі — нехай це буде Тіар, у неї повинен бути ромб, повинен…

Він несамовито рвав на ній одяг; у світлі смолоскипа в очі йому глянули круглі, мов два місяці, груди — й відразу вслід за цим до горла було приставлене гостре лезо.

Він не звернув би уваги — але його тіло ще хотіло жити; він відчув ніж біля сонної артерії, повільно обм’як, заціпенів, випускаючи на волю її губи.

— Який ти, — сказала вона з дивною посмішкою. І знову плотолюбно облизалась. — Який ти…

Якби цієї миті він мав силу, щоби глянути на себе її очима, то побачив би знавіснілого юного ґвалтівника, якого веде одне-єдине бажання і який ладен заради здійснення своєї мети вмерти; принцеса, яка пізнала на своєму віку всі різновиди хіті, несподівано для себе виявилася улещеною.

— Ти поквапливий, — вона не поспішала вивільнятися, тільки лезо ножа, приставленого до горла, здригалося. — Ти любиш, щоб усе було по-твоєму… Але буде по-моєму, хлопчику…

Цієї миті він зрозумів, чому її бояться; цієї ж миті переконався, що перед ним саме та, кого він шукав так довго і тяжко.

Тіар. Він знайшов її; останнє зусилля — глянути на її спину. Він знайшов її — але як, скажіть, як він витягне її звідси?! Чим він купить її, чим обдурить, як викраде, врешті-решт? Не влаштовувати ж палацову змову серед жебраків і калік, не плести ж інтриги заради того, щоб скинути принцесу з престолу, він би спробував, але нема часу, тепер уже нема…

Вона прочитала в його очах розпач; ніж ледь відсунувся: