Сендвіч із шинкою

«Я стежу за тобою. Ще раз так зробиш і я запхну цей м’яч тобі туди, де сонце не світить, прямо через штани.»

Я віддав йому м’яч і пішов назад. Я став на місці й змахнув биткою.

«Один-один,» сказав стариган.

Флосс притоптав грязюку навколо свого насипу. Він оглянув лівий фланг поля. Там нічого не  було, окрім бездомного пса, що чухав за вухом. Флосс кивнув, ніби підтверджуючи знак від пітчера. Він думав про дівчат, тому й намагався виглядати круто. Старий пердун присів, розставивши свої сідниці, також намагаючись вразити дівчат. Напевно, я був одним з небагатьох, хто думав безпосередньо про гру.

Час настав, Кітен Флосс зробив замах. Його ліва рука змушувала мене нервувати. Треба бути терплячим. Врешті-решт, колись він кине. Після того, м’яч стане моїм і чим сильнішою буде подача, тим сильніше його можна відбити.

Я бачив, як він кинув м’яч під супровід дівчачих криків. Флосс не дав маху. М’яч летів, немов бджола, спрямований мені в голову. Я встиг ледве встиг ухилитися, впавши й набравши повний рот пилюки.

«ДРУГИЙ СИИИРАЙК!» почувся крик старого. Він аж захлинався. Людина, що працює за безцінь ні на що не варта.

Я підвівся і струсив пил. Він потрапив навіть у шорти. Я вже уявляв, як мати питає мене, «Генрі, як ти умудрився набрати грязюки навіть туди? Тільки не кривися так. Усміхнися й будь щасливим!»

Я підійшов до насипу. Я спинився біля нього. Всі замовкли. Я поглянув на Кітена. У мене в руках була битка. Я підняв її й притиснув йому до носа. Він відсторонив її. Я розвернувся й попрямував до бази. Я спинився на півдорозі. Розвернувся й поглянув на нього. Потім я повернувся на базу.

Я вкопався й замахнувся битою. На цей раз, вдача буде зі мною. Кітен вирячився на  неіснуючий знак. Він довго дивився, потім мотнув головою, не погоджуючись. Він продовжував дивитися своїми зеленими очима з-під брудного волосся.

Я змахнув биткою сильніше.

«Покажи йому, Здорованю!»  закричало кілька дівчат.

«Здоровань! Здоровань! Здоровань!» підхопили решта.

Кітен підвернувся від нас і вирячився на центр поля.

«Давай,» сказав я і вийшов з квадрату. Серед дівчат була одна дуже гаренька, одягнена в помаранчеву сукню. У неї було прекрасне, пряме біле волосся, що спадало на плечі, ніби водоспад, я упійма в її погляд і почув, «Здорованю, будь ласка, зроби це.»

«Замовкни,» сказав я і став назад на базу.

Пішла подача. Я простежив її з самого початку. Я мав брати її. Та, нажаль, я чекав тохи іншої траєкторії. Якби я отримав те, чого чекав, то, безперечно, виграв би. М’яч пролетів прямо під биткою. Поки я зорієнтувався, що робити, він злегка ковзнув по низу битки й пройшов повз.

Той покидьок зробив мене.

Він обійшов мене на трьох прямих подачах підряд. Клянуся, йому було щонайменше 23 роки. Певно, він ще й напівпро.

Хтось мав здихатися його.

Я думав покращити справи у полі. Я вмів ловити. Треба було тільки спіймати кураж. Я знав, що побачивши подачі Кітена, я зможу перевершити його. Він більше не зможе вибити мені мізки. Хай навіть не пробує. Він просто відбивав по центру. Підлаштуватися під нього було просто справою часу.

Та справи все погрішувалися. Мені це не подобалось.  І дівчатам також. Він був не тільки класним пітчером, він ще й добре відбивав. За перші два рази він зробив два домашніх забігання й подвоїв рахунок. На третій раз він запустив високу свічку між мною та Ейбом. Я пішов на перехват, дівчата кричали, та Ейб, здавалося, нічого не бачив, виставивши плече й відкривши рота, виглядаючи справжнім придурком. Я крикнув йому «Подача моя!», хоча насправді вона була його, та я не міг допустити, аби вона дісталася йому. Він був просто придурком-заучкою, він мені не подобався, тож я не міг допустити, щоб він упіймав цю подачу. Ми зіткнулися, м’яч вислизнув з його рукавиці й і я спіймав його.

Я встав, а він продовжував лежати на землі.

«Підіймася, придурок,» сказав я йому.

Ейб не вставав. Він плакав. Він тримався за ліву руку.

«Вставай, гівно ти куряче.»

Ейб підвівся й пошкандибав геть із поля, тримаючись за руку.

Я озирнувся. «Ну що ж,» крикнув я, «продовжуємо!»

Та всі почали розходитись, навіть дівчата. Очевидно, що гра скінчилася. Я ще трохи постояв там і пішов додому…

Перед самим обідом задзвонив телефон. Мати взяла слухавку. Її голос змінився. Вона поклала трубку і я почув, як вона говорить із батьком.

Потім вона зайшла до мене в кімнату.

«Зайди до вітальні, будь ласка,» сказала вона.

Я зайшов і сів на диван. Вони сиділи в кріслах. Так було завжди. Крісла були для господарів. Диван для гостей.

«Щойно дзвонила пані Мортінсон. Вони отримали результати рентгену. Ти зламав руку її сину.»

«Це сталося випадково,» сказав я.

«Вона сказала, що засудить нас. У неї адвокат єврей. Вони заберуть в нас усе.»

«У нас не так і багато всього.»

Моя мати була однією з тих тихонь-плакальниць. Сльози котилися все швидше і швидше з її очей. Її щоки заблищали при світлі вечірнього сонця.

Вони витерла очі. Вони були тьмяні.

«Чому ти зламав руку тому хлопчику?»

«Ми випадково зіткнулися. Це був спірний м’яч.»

«Що це значить?»