Сендвіч із шинкою

«Тому, що замість води вони п’ють власну сечу.»

«Татусю, не розказуй такого хлопчику!»

«Тоді попроси його не задавати дурних питань.»

Ми проїжджали крізь ще однин теплий лос-анджелеський день. На мамі була одна з її гарних суконь і чудовий капелюх. Коли мама наряджалася, вона завжди сиділа прямо і тримала шию нерухомо.

«Шкода, що в нас не достатньо грошей, щоб допомогти Джону і його родині,» сказала мама.

«Я не винен в тому, що в них нема й копійки за душею,» відповів батько.

«Татусю, Джон воював, так же як і ти. Думаєш, він не заслужив бодай чогось?»

«Він навіть не піднявся у рангу. А я став майстер-сержантом.[3]»

«Генрі, твої брати не можуть бути такими, як ти.»

«В них нема клятого запалу! Вони думають, що їх погодує земля!»

Ми проїхали трохи далі. Дядько Джон з родиною жили в тупиковій вуличці. Ми пройшлись потрісканим тротуаром до осілого ганку і батько натиснув на дзвінок. Той не задзвонив. Тоді він гучно постукав.

«Відчиняй! Поліція!» крикнув батько.

«Татусю, припини!» попросила мама.

Минув деякий час і двері привідкрили на ширину щілини. Потім ширше. Звідти виглянула тітка Анна. Вона була дуже худа, її щоки запали, а під очима були мішки. Темні мішки. Її голос був слабким, як і вона сама.

«О, Генрі… Кетрін… будь ласка, заходьте…»

Ми зайшли. Всередині було зовсім мало меблів. Там був маленький куточок, що слугував їдальнею, зі столом і чотирма кріслами і два ліжка. Батько з матір’ю сіли в крісла. Двоє дівчаток, Кетрін та Бетсі (я дізнався їх імена пізніше) стояли біля раковини й по черзі намагалися вишкребти трохи горіхового масла з уже майже порожньої банки.

«У нас щойно був обід,» сказала тітка Анна.

Підійшли дівчатка, тримаючи по шматку білого хліба, намащених тонким шаром горіхового масла. Вони все ще заглядали до банки й намагалися вишкребти звідти ще хоч трохи.

«А де Джон?» запитав батько.

Тітка стомлено сіла. Вона була дуже блідою і здавалася надзвичайно слабкою. Її сукня була брудною а волосся розпатланим, тьмяним і немитим.

«Ми чекаємо на нього. Його давно вже не було.»

«Куди він пішов?»

«Не знаю. Він поїхав кудись на мотоциклі.»

«Він тільки й думає, що про свій мотоцикл,» сказав батько.

«А це Генрі молодший?»

«Так.»

«Він такий тихий. Взагалі не говорить.»

«Ми його так виховуємо.»

«Знаєш, в тихому болоті чорти водяться.»

«Тільки не в цьому. Єдине, що в ньому водиться, це запитання.»

Двоє дівчаток взяли свої бутерброди, вийшли надвір і сіли на ганку, щоб з’їсти їх. Вони не сказали нам жодного слова. Вони були милі. Худющі, як їхня мати, але все-одно гарненькі.

«Як твої справи, Анно?» запитала мама.

«Все добре.»

«Анно, але ти не виглядаєш добре. Думаю, тобі треба краще харчуватись.»

«А чому твій син не сідає? Сідай, Генрі.»

«Йому подобається стояти,» сказав батько. «Це робить його сильнішим. Він готується воювати з китайцями.»

«Тобі не подобаються китайці?» запитала в мене тітка.

«Ні,» відповів я.

«Ну, Анно,» запитав батько, «як ви поживаєте?»

«Насправді, жахливо… домовласник постійно нагадує про ренту. Він просто нестерпний. Він мені погрожує. Я не знаю, що робити.»

«Я чув, що Джона розшукує поліція,» сказав батько.

«В нього є невеликі проблеми.»

«Що він утнув?»

«Він підробляв мідяки.»

«Мідяки? Господи-Ісусе, що ж це за амбіція така?»

«Джон просто не хоче чинити погано.»

«Здається, він взагалі не хоче нічого робити.»

«Він би робив, якби в нього була змога.»

«Так. А якби в жаби були крила, вона б не стрибала, а літала.»

Запала тиша, вони просто сиділи й мовчали. Я повернувся і визирнув надвір. Дівчаток вже не було на ганку, вони кудись пішли.

«Сідай, Генрі,» сказала тітка Анна.

Я продовжував стояти. «Дякую, мені й так добре.»

«Анно,» запитала мама, «ти впевнена, що Джон повернеться?»

«Він повернеться, коли йому набриднуть його дівки,» сказав батько.

«Джон любить своїх дітей…» сказала Анна.

«Я чув, що копи шукають його за іншу справу.»

«За яку?»

«Згвалтування.»

«Згвалтування?»

«Так, Анно, я чув про таке. Він їхав на мотоциклі. А якась молода дівуля ловила попутку. Вона сіла до нього на мотоцикл, по дорозі Джон побачив пустий гараж. Він заїхав туди, зачинив двері й зґвалтував дівчину.»

«Звідки ти таке почув?»

«Звідки? Мені сказали це копи і запитали де він може бути.»

«Ти їм сказав?»

«Для чого? Щоб його забрали до в’язниці й він уникнув своїх обов’язків? Це якраз те, чого він хоче.»

«Я  ніколи навіть не думала про це.»

«Не те, щоб я його підтримував.»

«Інколи чоловіку важко стриматись.»

«Що?»

«Ну, я маю на увазі, що в нього діти, проблеми плюс таке життя… Тим паче, що я вже не така приваблива. Він побачив молоду дівчину, вона йому сподобалась… вона сіла до нього на мотоцикл, обійняла його ззаду, ну ти знаєш…»

«Що?» запитав батько. «Як би ти почувалась на її місці?»

«Думаю, я б не хотіла бути нею.»

«Думаю, вона була не в захваті.»

Звідкись прилетіла муха й закружляла над столом. Ми спостерігали за нею.

«Тут нема чого їсти,» сказав батько. «Муха помилилась адресою.»

Муха наближалася все ближче. Вона кружляла над столом і дзижчала. Чим ближче вона була, тим огидніше було дзижчання.