Сендвіч із шинкою

Мій батько не любив людей. Він не любив мене. «Дітей має бути видно, але не має бути чутно,» повторював він.

Це було по обіді в неділю, коли бабусі Емілі не було в нас.

«Нам треба навідати Бена,» сказала мама. «Він помирає.»

«Ми позичили Емілі багато грошей. А він пустив їх на карти, жінок і випивку.»

«Я знаю, Татусю.»

«З такими розкладами Емілі приречена померти в бідності.»

«Нам все-одно варто навідати Бена. Кажуть, йому залишилось не більше двох тижнів.»

«Ну добре, добре! Поїхали!»

Тож ми сіли в машину й поїхали. Через деякий час ми спинились і мама вийшла за квітами. Їхати було далеко, в напрямку гір. Ми досягли передгір’я і проїхали коротенькою вітряною дорогою вгору. Дядько Бен лежав там у лікарні, помирав від туберкульозу.

«Мабуть Емілі витрачає купу грошей на утримання його там,» сказав батько.

«Може їй допомагає Леонард.»

«У Леонарда нічого немає. Він все пропив і протринькав.»

«Мені подобається дідусь Леонард,» сказав я.

«Дітей має бути бути видно, але не чутно,» сказав батько. Потім продовжив, «Той Леонард, він був добрим з нами в дитинстві, тільки коли напивався. Він жартував з нами і давав нам гроші. Але наступного дня він тверезів і ставав найнеприємнішим типом у світі.»

Машина бадьоро підіймалася дорогою вгору. Повітря було чисте й прозоре.

«Ось ми й на місці,» сказав батько. Він поставив машину на стоянці лікарні й ми вийшли. Я зайшов разом з батьками до приміщення. Коли ми увійшли, дядько Бен сидів на ліжку й дивився у вікно. Він повернувся і поглянув на нас. Він був дуже гарним чоловіком, худим, чорноволосим і з темними, блискучими очима, що мерехтіли, мов два діаманти.

«Здрастуй, Бене,» сказала мама.

«Привіт, Кеті.» Потім він поглянув на мене. «А це Генрі?»

«Так.»

«Сідайте.»

Мій батько і я сіли.

Мама продовжувала стояти. «Бене, я принесла квіти, але не бачу тут вази.»

«Дуже гарні квіти, дякую, Кеті. Нажаль, тут немає вази.»

«Піду запитаю, чи в них часом нема,» сказала мама.

Вона вийшла з кімнати з квітами в руках.

«А де всі твої дівчата, Бене?» запитав тато.

«Вони інколи заходять.»

«Так я й повірив.»

«Вони дійсно заходять.»

«Ми приїхали, тому що Кетрін хотіла побачити тебе.»

«Я знаю.»

«Я також хотів побачити тебе, дядьку Бене. Я думаю, що ти хороший.»

«Хороший, як моя срака,» сказав батько.

Зайшла мама з квітами у вазі.

«Я поставлю їх на столик біля вікна.»

«Гарні квіти, Кеті.»

Мама сіла.

«Ми не можемо затримуватись тут надовго,» сказав батько.

Дядько Бен засунув руку під матрац і витягнув пачку сигарет. Він дістав одну, запалив сірник і прикурив. Він глибоко затягнувся й видихнув.

«Ти ж знаєш, що тобі не можна курити,» сказав батько. «Я знаю, звідки вони в тебе. Ті шльондри принесли їх тобі. Я скажу про це лікарям і попрошу заборонити їм приходити!»

«Тільки не твори гівна,» сказав дядько.

«Так і хочеться вирвати цю цигарку в тебе з рота!» сказав батько.

«Тобі зажди хочеться все псувати,» відповів дядько.

«Бене,» сказала мама, «тобі не варто курити, це тебе вб’є.»

«Я прожив хороше життя,» сказав дядько.

«Ти ніколи не жив добре,» сказав батько. «Ти брехав, пиячив, позичав гроші, тягався зі шльондрами. За все життя ти не працював жодного дня! А зараз ти помираєш в 24 роки!»

«Мені це подобалось,» сказав дядько. Він зробив ще одну глибоку затяжку «Кемелу» й видихнув.

«Пішли звідси,» сказав батько. «Він ненормальний!»

Батько підвівся. Потім встала мама. Потім я.

«Бувай, Кеті,» сказав дядько, «бувай, Генрі.» Він поглянув на мене, показуючи до якого Генрі він говорить.

Ми вийшли за батьком з лікарні й попрямували до стоянки. Ми сіли в машину, завелись і поїхали вниз гірською дорогою.

«Варто було б затриматись на довше,» сказала мама.

«Ти хіба не знаєш, що туберкульоз заразний?» запитав батько.

«Я думаю, що він гарний,» сказав я.

«Це все хвороба,» сказав батько. «Через неї він так виглядає. Тим паче, окрім туберкульозу, в нього ще цілий букет різної гидоти.»

«Якої гидоти?» запитав я.

«Не можу тобі сказати,» відповів батько. Він якраз вів машину вниз дорогою, коли я це запитав.

4

Була чергова неділя, коли ми сіли в машину й поїхали провідати дядька Джона.

«В нього нема жодних амбіцій,» сказав батько. «Я дивуюсь, як йому не соромно дивитися людям у вічі.»

«Якби ж він не жував тютюн,» сказала мама. «А то він всюди спльовує.»

«Якби в цій країні всі були, як він, то її давно б уже захопили косоокі, а нам була б дуля з маком…»

«В Джона ніколи не було змоги,» сказала мама. «Він рано пішов з дому. Ти, принаймні, закінчив школу.»

«Коледж,» виправив батько.

«Де?» запитала мама.

«В Університеті Індіани.»

«Джек казав, що ти закінчив тільки школу.»

«Це  Джек закінчив тільки школу. Саме тому він і працює садівником у багатих.»

«Я колись побачу дядька Джека?» запитав я.

«Спершу нам треба знайти твого дядька Джона,» сказав батько.

«Китайці дійсно хочуть нас завоювати?» запитав я.

«Ті жовтопикі тільки й чекають на це ось уже багато років. Єдине, що їх стримує, так це війна з Японією.»

«А хто воює краще, китайці чи японці?»

«Японці. Просто китайців дуже багато. Коли вбиваєш китайця, він розділяється надвоє і виходить вже два китайці.»

«А чому в них жовта шкіра?»