Читаем Сендвіч із шинкою полностью

Я повернувся і сів на стілець. Решта не протестували. Там було мало руху. Іноді поряд проходило сміючись кілька сестер. Якось поруч провезли чоловіка у кріслі. Обидві його ноги були загіпсовані й у нього не було одного вуха. Посередині була просто чорна дірка, розділена на маленькі секції так, ніби павук сплів там павутину. Минали години. Перевалило за полудень. Ще одна година. Дві години. Ми все сиділи й чекали. Раптом хтось промовив, “Он іде лікар!”

У кімнату для огляду зайшов лікар і зачинив за собою двері. Ми всі приготувались. Нічого. Увійшла сестра. Ми чули її сміх. Вона вийшла. П'ять хвилин. Десять. Вийшов лікар зі списком у руці.

“Мартінез?” запитав лікар. “Хосе Мартінез?”

Старий мексиканець підвівся й підійшов до лікаря.

“Мартінез? Мартінез, як ти, старий?”

“Погано, лікарю... Мабуть вмираю...”

“Ясно... заходь...”

Мартінез довго не виходив. Я підняв газету й спробував читати. Та всі думали лише про Мартінеза. Хто буде після нього.

Почувся його крик. “АААА! АААА! ПРИПИНІТЬ! СТІЙТЕ! АААА! ПОМИЛУЙТЕ! ГОСПОДИ! СПИНІТЬСЯ!”

“Ще трішки, це не боляче...” заспокоював його лікар.

Мартінез знову закричав. До кімнати забігла сестра. Запала тиша. Все, що нам було видно — це тінь у напіввідчинених дверях. Потім туди забіг санітар. Мартінез почав видавати булькаючі звуки. Його вивезли на каталці. Сестра і санітар покотили його коридором крізь двері. Мартінез був накритий простирадлом, проте він не був мертвим, тому що обличчя було відкрите.

Лікар залишався в кімнаті ще протягом десяти хвилин. Потім він знову вийшов зі списком.

“Джеферсон Вілліамс?” запитав він.

Ніхто не озвався.

“Тут є Джеферсон Вілліамс?”

У відповіль тиша.

“Меррі Блекторн?”

Тиша.

“Гаррі Льюїс?”

“Так, лікарю?”

“Проходьте, будь ласка.”

Черга рухалась дуже повільно. Лікар оглянув ще п'ятьох пацієнтів. Потім він вийшов,  підійшов до реєстрації, запалив цигарку й пророзмовляв з сестрою п'ятнадцять хвилин. Він справляв враження дуже розумної людини. Права половина його обличчя посмикувалась, у нього було руде волосся з сивиною. Він носив окуляри й постійно знімав і одягав їх. Підійшла ще одна сестра і подала йому чашку кави. Він відсьорбнув, потім, тримаючи чашку однією рукою, штовхнув двері й вийшов.

Сестра піднялася з-за свого столу, тримаючи наші картки й оголосила всіх по іменам. Вона віддала картки нам. “На сьогодні прийом закінчено. Будь ласка, приходьте завтра. Час прийому вказаний у ваших картках.”

Я поглянув на свою. Там було вибито 8:30.

<p>30</p>

Наступного дня мені пощастило. Назвали моє ім’я. Цього разу був інший лікар. Я роздягнувся. Він направив на мене білу лампу й оглянув мене. Я сидів на краю столика для огляду.

«Гммм, гммммм,» сказав він, «ага…»

Я сидів.

«І скільки вже в тебе це?»

«Кілька років. Стає все гірше й гірше.»

«Ага.»

Він продовжував огляд.

«А зараз, ляж на живіт. Я скоро повернуся.»

За кілька хвилин кімната наповнилась людьми. Самі лише лікарі. Принаймні, вони виглядали і розмовляли як лікарі. Звідки вони всі взялися? Я ж-бо думав, шо в лос-анджелеській окружній лікарні бракує лікарів.

«Акне вульгаріс. Найгріший випадок у всій моїй практиці!»

«Фантастично!»

«Неймовірно!»

«Погляньте-лишень на обличчя!»

«А на шию!»

«Я щойно з огляду однієї дівчини з акне. В неї вся спина обсипана. Вона плакала. Вона сказала, ‘Як же ж я тепер знайду чоловіка? У мене ж спина буде в шрамах. Я не хочу так жити!’ Та погляньте лишень на цього товариша! Якби вона його побачила, то зрозуміла б, що їй нема на що скаржитись!»

Ах ти ж мудак тупий, подумав я, ти що, не розумієш, що я все чую?

Як такий зміг стати лікарем? Чи вони набирають усіх підряд?

«Він що, спить?»

«Чому ти так думаєш?»

«Він дуже спокійний.»

«Та ні, навряд чи він спить. Ти спиш, хлопче?»

«Так.»

Вони водили лампою навколо всього мого тіла.

«Повернись.»

Я повернувся.

«Погляньте, у нього навіть ротова порожнина уражена!»

«Тож, як ми будемо лікувати?»

«Гадаю, електричною голкою…»

«Звісно, електричною голкою.»

«Саме так, нею.»

Все було вирішено.

<p>31</p>

Наступного дня, я сидів у зеленому кріслі в коридорі й чекав, коли мене покличуть. Навпроти мене сидів чоловік, у якого було щось не так із носом. Він був дуже червоним, обідраним, товстим і довгим, а ще на ньому був наріст. Було видно, як з нього виліз наріст. Щось подразнило йому ніс і той почав рости. Побачивши цей ніс я намагався більше на нього не дивитись. Я не хотів, аби той чоловік помітив, як я на нього витріщаюсь, адже чудово знав, як він почувається. Та, здавалося, ніби він не комлексує. Він був гладкий і засинав сидячи.

Спершу викликали його: «Містер Сліт?»

Він подався вперед у кріслі.

«Сліт? Річард Сліт?»

«Га? А, так, я тут…»

Він підвівся й підійшов до лікаря.

«Як ви почуваєтесь сьогодні, пане Сліт?»

«Добре… все добре…»

Лікар провів його до кімнати.

Мене викликали через годину. Я пішов за лікарем крізь двері в іншу кімнату. Вона була більшою за поперендню. Мені сказали роздягнутися й сісти на стіл. Лікар поглянув на мене.

«Певно, тебе це вже дістало?»

«Еге ж.»

Він натиснув на фурункул на спині.

«Так болить?»

«Так.»

«Що ж,» сказав він, «спробуємо провести дренування.»

Перейти на страницу:

Похожие книги

Апостолы игры
Апостолы игры

Баскетбол. Игра способна объединить всех – бандита и полицейского, наркомана и священника, грузчика и бизнесмена, гастарбайтера и чиновника. Игра объединит кого угодно. Особенно в Литве, где баскетбол – не просто игра. Религия. Символ веры. И если вере, пошатнувшейся после сенсационного проигрыша на домашнем чемпионате, нужна поддержка, нужны апостолы – кто может стать ими? Да, в общем-то, кто угодно. Собранная из ныне далёких от профессионального баскетбола бывших звёзд дворовых площадок команда Литвы отправляется на турнир в Венесуэлу, чтобы добыть для страны путёвку на Олимпиаду–2012. Но каждый, хоть раз выходивший с мячом на паркет, знает – главная победа в игре одерживается не над соперником. Главную победу каждый одерживает над собой, и очень часто это не имеет ничего общего с баскетболом. На первый взгляд. В тексте присутствует ненормативная лексика и сцены, рассчитанные на взрослую аудиторию. Содержит нецензурную брань.

Тарас Шакнуров

Контркультура