Рубаї

57
Боюсь, що більше ми не вернемось додому,
Ні з ким не стрінемось у обширі земному.
Цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм!
Бо що нас потім жде, не дано знать нікому.

* * *

58
Вино нам вічність одкриває - пий!
Від нього серце оживає - пий!
Хоч палить, як вогонь, зате турботи,
Немов жива вода, змиває - пий!

* * *

59
Не знаєм істини - то й що ж? Хіба сердезі
Отак і мучитись, немов на гострім лезі?
Тримайся келиха, не випускай із рук -
I добре житимем, не п'яні й не тверезі.

* * *

60
Хвилину радості в турботах не губи,
На порох не стирай під жорнами журби!
Немає жодного, хто б угадав майбутнє.
Тож пий, і розважайсь, і дівчину люби!

* * *

61
Фортуні попелу на голову насип,
З місяцевидою гуляй і пий! Звели б
Тебе давно у гроб думки, якби піддався.
Нікого не вернув землі холодний глиб!

* * *

62
Хіба у всесвіті найкращий твір - не ми?
В очах у розуму зіниця й зір - не ми?
Це коло всесвіту скидається на перстень,
А камінь, що горить ясніш од зір,- це ми.

* * *

63
Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,
З тюльпановидими, веселими впивайся.
Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:
Потроху, зрідка пий і від людей ховайся.

* * *

64
Дні весело збувай: свіжіша від тюльпана,
Хай дівчина тобі всміхається кохана!
Бо незабаром емерть, як чорна буря, зірве
Сорочку днів твоїх, як пелюстки з тюльпана!

* * *

65
Як гарно: на квітках - росинки прохолодні,
I дівчина в квітках. Ну що ж: напередодні
Було усякого - про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день - сьогодні.

* * *

66
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше те, що від ції хвороби
Немає й засобу, крім доброго вина.

* * *

67
Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вія!
А вії опущу - новий потоп почнеться.

* * *

68
Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,
То як же здійснити мені мої бажання?
Коли усе, що хоче Бог,- високе й чисте,
То, значить, грішні і брудні мої бажання!

* * *

69
Ті, що освіти та знання надбали,
Що світочем наук для нас палали,
Не здужали із тьми цієї вийти:
Сказали баєчку - і в сон запали.

* * *

70
Хто землю цю створив, ким небеса підперті,
Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,
О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,
У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!

* * *

71
Свого майбутнього ніхто не прозирне.
Навіщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),
Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.

* * *

72
Ковтає крапельку розбурхана ріка,
На землю падає пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,
Як та дрібнесенька у вихорі мошка?

* * *