Рубаї

104
З твоєю ласкою не побоюся блуду,
З твоїм світильником зніму з очей полуду.
Коли вбереш мене у білий плащ прощення,
Я й Книги Чорної боятися не буду!

* * *

105
Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

* * *

106
Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина - не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.

* * *

107
Ось піала і жбан - візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!

* * *

Один к фиалке попадает в плен,
Другой – к тюльпану, в жажде перемен.
А мне милей – бутон стыдливой розы,
Что подбирает платье до колен.

* * *

108
Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: «Колись я був так само
Людиною, а ти - ти будеш глеком, друже».

* * *

109
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!

* * *

110
О жителі могил, чиє безживне тіло
На прах розсипалось, на попіл спопеліло!
Яким же то вином аж до Страшного суду
Вас небо загодя так страшно обпоїло?

* * *

111
Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса - недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!

* * *

112
Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *

113
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
Душа моя - напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *

114
Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

* * *

115
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *

116
Я часто п'ю вино, але без перепою.
До кубка тільки звик тягтися я рукою.
Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:
Не тішитися так, як ти, самим собою.

* * *

117
В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

* * *

118
До гончара зайшов я, позираю
На тисячі горшків - і той, що скраю,
Зненацька вигукнув, немов з одчаю:
«Хто тут гончар, а хто купець - не знаю!»

* * *