Звісно, Мішель знала його, як облупленого. Але й він її знав. Знав, що вона любить, найприємніші їй місця на кораблі і в замку. Вона ж дівчинка-геній, з особливим, вишуканим смаком.
Наприклад, вона любила старе кіно, зняте на Землі хтозна в які прадавні часи. Тоді не було звуку, тільки картинка. Мішель казала, що звук зіпсував кіно, що звук годиться тільки для документальної зйомки. І, коли їй було важко… навіть геніям буває важко. Вони переживають емоційні спади. І йдуть в улюблене місце. Навіть у важкі часи, як-от зараз. Корабель великий, а людей усього п’ятсот одинадцятеро. Після смерті Адама.
Усередині кінозалу тремтіло повітря — грала стара музика. Мерехтіли картинки на екрані. Чоловічок у смішному капелюсі, з тростиною; Сезар проходив цей фільм у курсі історії мистецтв, але зараз не згадав імені чоловічка. Не найкращий учень. Порожня голова. Нижній рядок рейтингу.
Стояли крісла, як у справжньому кінотеатрі на Землі. Порожні, крім одного. Так, Сезар добре знав сестру: навіть генії бувають передбачувані.
Вона не бачила його, поки він не підійшов зовсім близько. Він міг би зайти зі спини, але хотів бачити її лице.
— Привіт, сестричко.
Вона скочила посередині драматичної сцени на екрані:
— Промінь, стоп кіно! Світло!
Він усе-таки застав її зненацька: розширені зіниці. Залите слізьми лице. Вона дивилася на Сезара, наче вперше його бачила:
— Я не хотіла.
— Хотіла.
— Я не знала, що так буде!
— Знала.
— Ти ж мій брат!
— Ми всі брати. І сестри. Як звичайно.
Він ледь не передумав. Він готовий був відступити, але згадав Адамове лице, яким воно стало після смерті.
І вернув собі сміливість.
ДЕНИС
Населення — 510. Щастя — 5 %. Цивілізованість — 83 %. Осмисленість — 95 %.
Він залишив Еллі стерегти Марго. Сам пішов до басейну, вибрів на газон і ліг лицем у траву.
«Більше нічого не міняй, — сказала Еллі. — Ти все правильно зробив. Славік з його війною — довбаний геній. Йому за це нічого не буде, а ми з тобою вигребемося з лайна з перемогою. Зберися, Денисе, не розпускай соплі, залишилося два дні».
Сенс, сенс, великий сенс; Марго була права — тепер вони не зупиняться.
— Доброго ранку, учасники експерименту. Сьогодні передостанній день нашої програми, завтра ви зробите вплив востаннє й підведете підсумки. Статистика на екрані…
Населення — 459. Щастя — 5 %. Цивілізованість — 83 %. Осмисленість — 96 %.
— Спокійно, — Еллі піймала його погляд. — Загинули тільки дорослі. І це все жертви, переважно, перших двох місяців після впливу, тепер у них стало легше.
Денис одвів очі.
— М’ясники, — сказала Марго. — Десять відсотків населення — за рік… і який же офігенний сенс життя з’явився в тих, хто не здох… Спробую здогадатися: загибель дітей спровокувала різанину? Молодець, Денисе, хороший хлопчик, розумник, мораліст… — у її голосі була отрута, що діяла на нього сильніше за будь-які образи.
Він устав, підійшов до лежачого Славіка. Узяв з купи бинтів і перев’язувальних пакетів великий пластир. Підійшов до Марго ззаду — вона намагалася встежити за ним поглядом — і заліпив їй рота, з другої спроби: під час першої їй майже вдалося гризнути його за палець.
— Ти став геть як Славік, — з незрозумілим виразом проговорила Еллі. — Але ти, мабуть, будеш крутіший… коли виростеш.
— Еллі, я тебе попрошу: поки я працюватиму, не кажи ні слова.
— А що ти хочеш робити? — вона стривожилася. — Тільки не дурій, будь ласка. Усе тепер нормально, хоч би не зіпсувати, пропиши їм вітамін С, чи щось подібне…
— Промінь, — він подивився на голограму над столом. — Ми готові до впливу.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
У її вітальні освітився екран. І це було дивно, бо вона не приймала віддалених викликів, і вручну заблокувала термінал. Вона клацнула тумблером, відключаючи живлення.
Знеструмлений екран світився. Це було неможливо, неймовірно. Ліза підняла очі.
Раніше вона бачила незнайомі обличчя тільки в кіно й у віртуалі. Вона теоретично знала, що у великих популяціях людина не встигає перезнайомитися у ранньому дитинстві з людьми свого світу, і щодня бачить нові обличчя.
Хлопчик. Підліток. Років п’ятнадцяти чи трохи старший, виснажений, змучений. Незнайомий. Живий.
— Хто ти?
Він спробував відповісти, але в нього перехопило горло. До підлітка в такому стані треба підходити обережно, зрозуміти, що сталося. Комусь покласти руки на плечі. Комусь — категорично не можна, не чіпати, тримати дистанцію, слухати…
— Що з тобою?
Він мовчав. І тоді вона зрозуміла — хтозна-чому. Інтуїція. Склалися шматочки головоломки.
— Ти — Промінь?
— Так, — сказав він. — Але це не зовсім… не тільки я. Але я теж. Я… Промінь.
Зображення ледь посмикувалося, наче сигнал проходив крізь перешкоди. Точнісінько так само, як того дня, коли Ліза побачила на екрані померлого батька.
— Це ти влаштував загибель Адама?
— Ні, але… я її допустив.
— Ти змусив Сезара вбити сестру?
— Ні, — він у розпачі похитав головою. — Тобто… це моя провина. Я не хотів, але… отак.
– І що ти хочеш мені сказати? — запитала вона, усуваючись, відгороджуючись від його емоцій.
— Я хочу попросити прощення.