Вони мовчали. Йоко перемінилася на лиці — її порцелянова шкіра стала алебастровою.
— Дуже давно одна людина сказала, — повільно промовила Ліза, — «Нас нема». І це — єдина правда. Нас нема, кванти. Якщо ніхто не винен у смерті наших дітей — отже, вони й не жили. Якщо ми не відповідаємо за свої вчинки — нас не існує. Ми не народжувалися, не дорослішали, наша любов чи ненависть не має значення. На цьому кораблі був справжній Троль, що усвідомив правду, і був справжній Ґреґ, він пожертвував собою, щоб ілюзія тривала. Щоб ми далі шукали сенси — грали в гру, придуману не нами й не для нас. Не турбуйтеся, убивайте одне одного й далі. Тіште себе тим, що ви не винні.
Вона відступила у свою кімнату. За секунду до того, як двері зачинилися, Ілля вп’явся білими пальцями у сивуватий їжачок на голові й завив, як білий вовк у фільмах про живу природу.
ДЕНИС
Двері, зняті із завіс, стояли біля стіни. Еллі впускала речі в нутро об’ємної валізи, одразу ж виймала, ювелірно складала, акуратно вміщувала на дно. Зверху горою накидала інші речі, перекладала так і сяк, виймала все й починала з початку.
Денис зупинився у дверній проймі. Еллі рухалась, мов сомнамбула, і не відразу його помітила.
— А, це ти, заходь, — сказала вона фальшиво весело. — От, пакую лахи. Завтра — все, востаннє подивлюся на ваші пики, і більше ніколи не побачу.
Денис мовчав.
— Не світить мені Пекінський університет, — так само весело продовжувала Еллі, — ну й хрін з ним. Плювати. Якось у мене останнім часом прояснилося в голові… мозок став на місце.
Її рухи, вираз очей і дурний сміх суперечили словам. Зловивши Денисів погляд, вона ощирилася:
— Не віриш? Дарма. Такі місця, як це… такі експерименти… я подумала, може, мені коучингом потім зайнятися. Брати з людей бабло… за новий життєвий досвід. Як думаєш?
Денис не відповів. Еллі раптом розлютилася, шпурнула діловий піджак, щойно знятий з вішалки:
— Збиралась, як Попелюшка на бал… А потрапила, як курка в борщ… Ти знаєш, що зробила та тітка?! Бачу, знаєш. Вона крута, скажи? Після того, як вона записала твою сповідь на відео… і розіслала всім…
Вона люто штовхнула валізу ногою і засичала з болю:
— Сили немає на тебе дивитися. Усе пустив котові під хвіст, усе! У пупсів черговий бадабум… злетів психзахист… Додали нарешті два й два. Очевидно ж, що вони — симуляція… Муляжі та й годі. Пупси. Маріонетки. Статистику бачив? Сенс життя — тридцять відсотків?! Ти в лайні, Денисе. Та переможців не судять, а переможених — з кашею їдять. Нехай, я переживу, Славікові байдуже, він, якщо й виживе, буде овочем. Марго поїде в колонію, а ти?!
Денис мовчав.
— Не моє діло, — пробурмотіла Еллі. — Постараюся тебе якомога скоріше забути. Забути цей місяць, як страшний сон… Навіщо ти взагалі поліз із нею говорити?
Денис знизав плечима.
— Це ти все зробив, а не я, — сказала Еллі. — Твої ідеї, твоє виконання. Марго правду казала — ти ще той жук. Славік — з тим усе ясно було, а ти… святенник. Лицемір поганий. Ну, чого витріщився?!
Денис повернувся й пішов геть по коридору.
— Скажи їй — нехай його не добиває! — крикнула Еллі йому в спину. — Ми все одно налажали, а їй за це строку додадуть!
Марго сиділа поруч з нерухомим Славіком і напувала його з носика заварювального чайника. Коли Денис зайшов, вона не повернула голови; на Марго було маленька чорна сукенка, в якій незручно сидіти на підлозі, але Марго не переймалася правилами пристойності.
— Хочеш його отруїти? — Денис навіть не здивувався.
— Дурню, це просто вода, — Марго поставила чайник на тацю, тут же, на підлозі. Випросталася і встала, поправивши сукню. Її відросле світле волосся було вкладене з ретельною недбалістю. Губи лисніли від яскравої помади. Туш на віях лежала бурульками, як сльози, а може, це була туш наполовину зі слізьми.
— Мені дуже жаль, — сказала Марго. — Мені всіх жаль. Але… знаєш, що таке гра з нульовою сумою? Якщо комусь добре, то іншим обов’язково погано. Якщо один виграв, то інший програв.
Вона розправила плечі, подала вперед груди, плаття зробило її старшою і привабливішою:
— Не май на мене зла. Я на тебе не маю. Хочеш, разом повечеряємо?
— Зі Славіком домовся, — сказав Денис. — З ним повечеряй.
Вона з жалем усміхнулася.
Увечері Марго, однісінька, в коктейльній сукні, танцювала на краю басейну. Денис бачив здалеку — так, це було чуттєво й дуже, дуже красиво.
Вибираючись із ванни, він зачепив телефон на полиці, і той гепнувся у воду й ліг на дно, догори екраном. Денис імпульсивно потягся по нього — але зупинився на половині руху. Телефон показував календар експерименту — двадцять дев’ятий день, десята година вечора.
Денис залишив його лежати на дні дедалі холоднішої ванни. Пройшов у кімнату, впав на ліжко; вдарився вухом об книжку, забуту на подушці: «Джерело. Збірник казок і притч». Напередодні він навіщось зняв її з полиці.
Розгорнув книжку навмання, інстинктивно, автоматично: