Вона чекала чого завгодно, але не цих слів. Він переривчасто зітхнув — і заговорив.
ДЕНИС
Попередній раз він говорив з нею, коли їй було сімнадцять. Тоді вона бачила лице свого батька, а Денис говорив його губами.
Відтоді минуло двадцять дев’ять днів. Лізі було сорок чотири, і Денис годився їй у молодші сини. Дивитися їй у вічі було нестерпно, він боявся, що злякається і відступить, сховається, не закінчить. Крізь її лице на голографічному екрані він туманно розрізняв обриси кімнати, Славіка на підлозі, Марго й Еллі коло стола. Йому здалося, що тільки Ліза реальна, інші — ні.
— Виходить, Аварія сталася, тому що ти так захотів?
— Так.
— Коли ми взяли керування кораблем у свої руки… Ми насправді нічим не керували?
Він кивнув.
– І все це мало наповнити наше життя сенсом?
— Так.
— У тебе вийшло, — сказала вона після довгої паузи. — Ти виграв.
— Я не… не все залежало від мене. Мету польоту відібрав у вас не я…
— Що ж, ми залишилися без мети, — вона дивилася байдуже, без злості, без страху. — Тоді ти отруїв наших дітей, і вони почали вбивати одне одного?
— Так.
– І просиш прощення?
— Не було вибору, — видушив він. — Не було часу. Війна дає сенс життя. Ненадовго, але… швидко.
— Війна дає сенс, — повторила вона, наче куштуючи слова на смак. — Ну і як тобі сенс, який дав тобі «дядько Роберт»?
— Я просто хотів вижити.
— Ну от, вижив.
Денис відчув, що не може більше ні дивитися на неї, ні слухати, але й зрушитися з місця не міг. Не міг крикнути Променю, щоб той закінчив синхронізацію.
— А хто дав сенс «дядькові Роберту»? — після паузи запитала Ліза. — Ми маріонетки, ти маріонетка. Він, можливо, не ляльковод… Адам умер, і Мішель умерла. Багато хто на кораблі помер, а інші вмруть дуже скоро. Ми — модель людства? А ти — модель чого?
Він безпорадно розвів руками.
— Навіщо ти говориш із мною? — вона чемно підняла куточки губ. — Я не можу тебе простити й не можу тебе судити. Ми з різних світів. Хочеш співчуття? Розради?
Він смикнув головою.
— Ні? — вона дивилася йому в очі. — Тоді чого ти хочеш?
Минали останні секунди до розриву синхронізації.
— Я повинен… сказати одну річ, — проговорив він, відчуваючи, як тріскаються губи. — Коли Ґреґ… пішов туди, в енергетичний блок… Він зробив це сам. Це його рішення, він міг би залишитися, послати когось іншого. Я це знаю точно, тому що… я Промінь. Я просто знаю.
Її лице змінилося. Очі з припухлими повіками широко розкрилися. Вона зробила крок до екрана, розліпила губи, вона щось хотіла сказати, може, запитати; у цю мить зображення завмерло стоп-кадром. Синхронізація закінчилася; час на «Промені» рвонув уперед.
Стоп-кадр повисів ще в повітрі: здається, Денис міг прочитати по губах, що вона хотіла йому сказати. Потім зображення розтало. 3D-кіно, як справедливо сказав колись Славік. Кінець сеансу.
— Що це дасть? — швидко запитала Еллі. І повторила з наростаючим занепокоєнням: — Що це дасть?!
Марго промукала щось з-під пластира на губах. Вона дивилася на екран під стелею, наче чекала, що цифри й графіки почнуть танцювати.
Населення — 459. Щастя — 5 %. Цивілізованість — 83 %. Осмисленість — 96 %.
Марго вперто чогось чекала, не зводячи очей з екрана. Денис підійшов, щоб звільнити її від пластиру, Марго навіть бровою не повела.
— Нічого не буде, — сказала Еллі з нервовим смішком. — Рахунок остаточний, я пішла складати валізу, і…
Цифри стрибнули. Осмисленість — 93 %, 89 %, 80 %, 73 %…
— Ні, — пробурмотіла Еллі. — Це… ні, ні, ні, ні! Що ти зробив?!
Дивно, він нічого не відчув. Наче під наркозом.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Вона розіслала запис по особистих скриньках. Поставила автовідповідач на вхідні, лягла в ліжко й заснула, вперше спокійно за кілька років.
Прокинулася тому, що хтось стукав у двері, дедалі наполегливіше. Систему оповіщення у себе в будинку вона вимкнула давним-давно.
Двома руками зняла важкий блокатор. Торкнулася до сенсора, знову ж таки не залучаючи Промінь. Готова будь-якої миті одержати розрядником по лицю чи навіть лезом по шиї.
Вони стояли, ледве вміщаючись у вузькому коридорі: Ілля, Йоко, Ван, чоловіки й жінки, двадцятеро її друзів і союзників, тих, хто їй повірив першими. Вона дивилася, наче крізь екран: названі брати й сестри страшенно постаріли, хоч усім було ледь за сорок. Війна…
— Що? — спитала вона сухо.
— Ти мала рацію. Ми завжди знали. Але цей… хлопчисько… Промінь… чи можна йому вірити?
Ліза подивилася на годинник-календар: вона проспала дві доби.
— Цього разу він не брехав.
— Тоді ніхто не винен, — пробелькотіла Йоко.
Ліза підняла брови. Несподіваний висновок… чи закономірний?
— Мішель не винна в смерті Адама… подумай… це зробили ляльководи. Сезар не винен у загибелі Мішель… Ніхто не винен, що потім ми вбили тридцять вісім їхніх людей, а вони — тільки тринадцять наших… Ми можемо… обірвати це, зупинити, забути, перестати…
— Перестати бути людьми?
Коли ж я навчуся держати язика за зубами, подумала вона наступної миті. Доросла жінка, зріла… угнатися б за власними словами, піймати, як горобця, і посадити назад у грудну клітку.