Промінь

Годину тому, коли він пішов спати, Марго й Славік сиділи в джакузі, підсвічені знизу, і хіба що не цілувалися відверто. Денис міг тисячу разів повторювати собі, що не має права судити, і тим більше осуджувати, але дивитися, як Марго прокладає собі доріжку до перемоги, було страшно й соромно. Тоді він вернувся в кімнату, взяв папір і олівець, став накидати стратегію, вже не надіючись на «чорного лебедя», напролом: що робити з екіпажем «Променя», як вивести його з-під Славікового впливу. Читав книжки, дратувався й нічого не розумів, заснув носом у томик Сартра…

І прокинувся, ніби його вперіщили по потилиці.

— Хто тут?

Ванна джакузі кипіла бульбашками, мов пекельний казан. Усередині нікого не було. Денис ступав по доріжці, по траві, по плитці…

Освітлений басейн був яскраво-блакитний, як полудневе небо. У самому його центрі лицем униз лежало людське тіло — темна шкіра, червоні плавки. Під Денисовими ногами захрумтіли уламки скла…

Він стрибнув, як був, в одязі й кросівках. Підхопив тіло у воді й потяг на мілку частину басейну. Тут звалив на плече. Славік був дуже важкий, у Дениса підгиналися коліна. Він перевалив нерухоме тіло на край басейну. Напівзаплющені очі, сіре обличчя: Славік був мертвий.

Денис закричав. Кулаком ударив по лицю мерзотника, що провалив усе, що занапастив усіх. Експеримент закінчено. Промінь не допустить до впливу трьох учасників за відсутності четвертого.

Біль у руці вернув Дениса до тями. Надриваючись, він перекинув потопельника через коліно, лицем униз, дотягся до мокрого роззявленого рота й, здригаючись од огиди, намацав корінь язика.

Мить здавалося, що все, можна не турбуватися, цей мрець не оживе. Але через секунду Славік сіпнувся, забився й вивергнув з себе воду, воду, воду, залишки піци. Денис відсмикнув забруднену руку, готовий відрубати її — або вимити негайно. Славік закашлявся, захрипів, Денисові здалося, що зараз він упаде мертвий і вже ніколи не встане…

Славік дихав.

* * *

Телефон, побувавши в басейні, продовжував працювати. Чудовий пристрій. Не б’ється, не тоне.

Еллі примчала через хвилину, в піжамі і в кросівках. Денис за цей час застосував на практиці все, що знав про першу допомогу після потоплення. Знав і вмів він чимало, але якби Славік провів у басейні хоч на півхвилини довше, всі навички пішли б котові під хвіст. Денис устиг вчасно: тепер Славік сидів самостійно й сопів, тримаючись за голову. На його кучерявій маківці була розсічена шкіра. Відкашлявшись, відплювавшись, він повторював тільки один вигук:

— Бля!

Еллі оцінила видовище, не стала хвалити Дениса, не стала ні про що питати — мовчки склала руки на груди, як Наполеон. Після всіх принижень побачити Славіка в такому жалюгідному вигляді — від такого подарунка не відмовиться навіть імператор.

Денис підняв з мармурової підлоги відколоту шийку пляшки. Озирнувся: навколо порожньо, підсвічені басейн і джакузі, у котеджі світяться службові вікна коридорів та холів.

— Бля, — буркнув Славік.

— Ой хто ж це в нас такий мокрий, — співуче заголосила Еллі. — Ой хто ж це такий жалюгідний… А кого ж це шльондра вгатила по голові пляшкою й скинула в басейн? А не водися зі шльондрами, Славік! І не забудь потім перевіритися на гонорею…

— Заткнись, — не витримав Денис.

— Бля! — повторив Славік і часто закліпав. Поводив руками перед лицем, наче відганяючи каламуть.

— Славік? — похоловши, покликав його Денис.

Той усміхнувся — широко, дурнувато. Розгублено. Еллі й Денис витріщились одне на одного. Еллі роззявила рот, затулила його долонею…

І шалено застрибала на краю басейну, наче на дискотеці під дозою «екстазі»:

— Дисоціативний розлад ідентичності! Дисоціативний… паскуда, гад… так тобі й треба… розлад ідентичності!

Денис підійшов до Славіка, опустився навпроти, зазирнув у очі:

— Славік, як ти?

— Бля…

— Що тут було, розкажи нам? Як ти впав у басейн?

— Не пам’ятаю, — він знов розтяг губи. — Купався… Може, пірнув з бортика, стукнувся головою… Голова тріщить. Тут точно немає випивки?

Він говорив швидко, уривчасто, і ні разу не заїкнувся.

* * *

— Марго, відчини.

Розпачливий плач за дверима:

— Вибач… Не можу… Я хотіла врятувати Ігоря. Я знаю, який це має вигляд збоку. Мені було гидко… соромно… Я думала — заради Ігоря… А коли цей гад… поліз мене лапати, у мене… всередині наче… зірвалося. Тепер усе, кінець, усе закінчилося, я вбила не цього гада, я вбила Ігоря-а!

І вона завила так моторошно, що в Дениса втягнувся живіт.

— Марго, — сказав він як міг м’яко. — Славік живий.

Виття урвалося. Настала тиша й це вже було трохи краще.

— Ми з Еллі його витягли, — обережно продовжував Денис. — І він тепер… він нічого не пам’ятає, у нього змінилася особистість. Він тепер той Славік, який був на самому початку. Який…

Він хотів додати «який тебе зґвалтував», але прикусив язика.

За дверима не дихали.

— Я тебе можу зрозуміти, — заговорив Денис через силу. — Ми всі на межі. Тож не влаштовуймо розбір польотів. Ти хочеш, щоб вижив Ігор. Я хочу вернутися додому. І в нас з’явився шанс, ми його не проґавимо, так?

Відчинили двері. Марго випала з кімнати, наче в неї підкосилися ноги. Обхопила Дениса за шию: