Славік крикнув Еллі, щоб та не стояла під дверима, примірився, розбігся й не те що виламав — просто зніс двері з петель разом із замком. У тій самій кімнаті, де Денис уперше в житті переспав з жінкою, на підлозі під фальшивим вікном сиділа Еллі в рожевій піжамі. Усміхалася моторошною неприродною усмішкою, дивилася скляними очима. Славік поставив виламані двері до стіни:
— Ходімо.
Еллі наче не чула його. Мигцем подивилася на Дениса і відвернулася. Славік підійшов до неї, Денис стис кулаки; Славік підхопив Еллі під пахви й закинув на плече, як людожер здобич.
— Обережніше! — дзявкнув Денис.
Вийшовши з кімнати, Славік перехопив Еллі зручніше й так, босу, в піжамі, відніс в офіс. Марго відвела очі. Славік звалив Еллі на її місце біля стола. Вона залишилася сидіти, завісивши лице розпущеним темним волоссям.
Календар експерименту на великому екрані змінився статистикою: Населення — 512. Щастя — 43 %. Цивілізованість 71 %. Осмисленість 77 %.
— Промінь, ми готові до впливу, — спокійно, майже весело повідомив Славік.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— …Ні мене, ні вас тоді не було на борту Променя, але все-таки ми вже були.
— Не було! — вліз семирічний Антоша, найбалакучіша дитина, яку Ліза коли-небудь зустрічала в житті. Восьмирічні брати, що сиділи поруч, штовхнули його з двох боків, закликаючи до порядку.
— Були, — Ліза всміхнулася. З цієї історії вона завжди починала свої казки, але розповідала щоразу трохи по-новому, щоб вони, знаючи все наперед, не нудилися. — Що таке квант?
— …Це часточка світла. Це доросла людина, яка живе на Промені. Це…
— Неподільна величина у фізиці, — сказав Адам.
Останнім часом син Йоко вирізнявся із загальної дитячої компанії — у свої десять років здавався підлітком років тринадцяти. Сам наполіг, щоб його перестали вносити у загальний рейтинг успішності — фора у два роки, яку він мав унаслідок віку, давала перевагу навіть перед чудо-дитиною Мішель, і та дедалі більше нервувалася, коли виявлялося, що Адам у рейтингах не за, а попереду неї. В Адама була золота зірка, нагрудний знак, який вручали тільки відмінникам і тільки за особливі заслуги, але він не надів її ані разу. Рік тому він спитав у Лізи, які науки треба вчити, щоб стати космофізиком — хоч міг би запитати в Променя. Ліза цінувала його довіру.
— Ви маєте рацію, ви всі по-своєму маєте рацію. Промінь — потік квантів, але промінь — ще й електромагнітна хвиля. Ми — кванти, кожний по собі частка, особистість, але не тільки. «Промінь» має квантову й хвильову природу; «хвиля» — це наша система цінностей. Цивілізація. Легко зберігати вогонь у величезному багатті, а спробуй зберегти його в єдиній вуглинці на вітрі. «Промінь» — тонка тріска, що несе вогонь крізь холод, порожнечу, темряву…
Їм стало нудно — усім, крім Адама. Ліза всміхнулася:
— Ну, а тепер казка. На одному кораблі жила собі дівчинка…
Високо над головою погойдувалися, як ліани, мотузяні сходи й трапеції. Діти сиділи на м’якому покритті гімнастичного залу, і деякі, найвразливіші, вже готувалися затискати долонями вуха.
— Мішель теж хоче слухати твої казки.
— Нехай приходить.
— Вона каже, що навколо тебе збираються невдахи. Я, наприклад…
— Вона сама собі ворог, Сезаре. Але вона вільна, не хоче приходити — нехай не приходить.
— Лізо… а що сталося з Адамовим батьком?
Вона неуважно подивилася на хлопчика, який ішов поряд по зовнішній вулиці-стежці навколо вежі.
— Він умер, ти ж знаєш.
— Чому? Ми знаємо, що Ґреґ пожертвував собою заради того, щоб ми всі могли народитися.
— Так…
— Адамів батько теж пожертвував собою? Я питав у Променя, він сказав — «інформація для повнолітніх»…
— Знаєш, — сказала Ліза. — Я думаю, що… з Адамовим батьком сталася біда. Як у моїх казках, коли відкривається таємний люк…
— Ні-ні, — Сезар зіщулився. — Твої казки — це ж вигадка, так?
В останньому питанні пролунала надія.
— Біда — не вигадка, — сказала Ліза. — Вона може статися з будь-якою людиною, найсміливішою. Адамів батько загинув. Але ніяке лихо не скасує того, що ми мчимо крізь порожнечу зі швидкістю світла, до точки, в якій усе вирішиться — до Прибуття. До точки, де всі живі.
Поклала долоню на чубату русяву голову — і згадала, як куйовдила цупке чорне волосся маленької Йоко.
ДЕНИС
Він прокинувся, ніби його вперіщили по потилиці. Звук? Щось було, тепер стихло, що ж таке він почув у сні?
Тиша в кімнаті і у всьому котеджі. На годиннику — на екрані смартфона — шість хвилин на першу. Це не землетрус — тут не трясе. Але щось сталося.
Він устав, натягнув штани, запхнув босі ноги в кросівки. Накинув сорочку, поклав телефон у задню кишеню. Вийшов з кімнати, щосекунди прислухаючись. Тиша.
По сходах він зійшов на перший поверх, і вже було переконався, що йому приснився кошмар, і можна вертатися в ліжко. Легкі кроки простукали наприкінці коридору, і стихли. Людина бігла босоніж, і це був хтось легкий, легший за Дениса. Отже, Марго.