Поштамт

Вона задерла ноги.

— ҐВАЛТ! — репетувала.

Я її кінчив, застібнув блискавку, підібрав лантух із листами й вийшов, лишивши її тихо витріщатися на стелю…

З обідом я й так не встигав, проте не вклався і в розклад.

— Ти спізнився на п'ятнадцять хвилин, — сказав Камінчик.

Я промовчав.

Тоді вій глянув на мене:

— Господи всемогутній, що з твоїм обличчям? — спитав він.

— А з твоїм що? — спитав я.

— Т-тобто?

— Забий.

15

Знову був бодун, знову начарувалася спека — тиждень стоградусних днів. Пиятики тривали щоночі, а зрання та впродовж дня був Камінчик і неможливість усього.

Дехто з хлопців носив африканські шоломи від сонця і сонячні окуляри, а я — у мене нічого не змінилося, чи то дощ, чи сонце — той само подертий одяг і взуття, настільки старе, що цвяшки постійно впивалися мені в ноги. Я підкладав гуди шматки картону, але допомагало ненадовго — за якийсь час цвяшки знову вгризалися в п’яти.

З мене стікало віскі й пиво, фонтанувало з пахв, а я все перся з вантажем на спині, мов із хрестом, витягаючи журнали, доставляючи тисячі листів, похитуючись, наче розіп’ятий на тому сонці.

Якась жінка вискнула мені вслід:

— ЛИСТОНОШЕ! ПОШТАРЮ! ЦЕ НЕ НАМ!

Я обернувся. Вона була в кварталі позаду, вниз пагорбом, а я вже не вкладався в розклад.

— Послухайте, шановна, покладіть на свою скриньку! Ми завтра заберемо!

Вона мигтіла цією хрінню в небі.

— Шановна!

— ІДІТЬ ЗАБЕРІТЬ ЦЕ! ЙОГО ПРИЗНАЧЕНО НЕ НАМ!

О Господи.

Я скинув лантух. Зняв кептар і жбурнув у траву. Він викотився на дорогу. Лишив його там і почалапав до жінки. Півкварталу.

Спустився і висмикнув цю гидоту з її руки, розвернувся й пішов. То була реклама! Лист четвертого класу. Щось штибу розпродажу одягу за півціни.

Я підібрав кептар із вулиці і надягнув. Закинув лантух на лівий бік і пішов. Сто градусів.

Проходив повз один будинок, з якого вибігла жінка.

— Листоноше! Листоноше! Хіба у вас немає для мене листа?

— Шановна, якщо я не поклав жодного до вашої скриньки — значить, пошти для вас немає.

— Але я знаю, що у вас є лист для мене!

— Чому ви так вирішили?

— Бо телефонувала моя сестра і казала, що збирається мені написати.

— Шановна, я не маю для вас листа.

— Я знаю, що маєте! Я знаю, що маєте! Упевнена, він там!

Вона потяглася до стосу листів у моїй руці.

— НЕ ЧІПАЙТЕ ПОШТИ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ, ШАНОВНА! ДЛЯ ВАС СЬОГОДНІ НІЧОГО НЕМА!

Я розвернувся й пішов.

— Я ЗНАЮ, ЩО У ВАС МІЙ ЛИСТ!

Ще одна жінка стояла на своєму ґанку.

— Сьогодні ви пізно.

— Так, мем.

— А де постійний листоноша?

— Він помирає від раку.

— Помирає від раку? Гарольд помирає від раку?

— Так точно, — кажу.

Віддаю їй пошту.

— РАХУНКИ, РАХУНКИ, РАХУНКИ, — закричала вона. — ЦЕ ВСЕ, ЩО МОЖЕТЕ МЕНІ ПРИНЕСТИ? ОЦІ РАХУНКИ?

— Так, мем, це все, що я можу вам принести.

Я розвернувся й пішов далі. Не моя провина, що вони користувалися телефоном, газом і світлом та купували товари в кредит. А варто було принести рахунки, як на мене почали кричати так, наче це я вимагав від них установити телефон чи замовляти післяплатою телевізор за 350 доларів.

Наступною зупинкою була невелика двоповерхівка, майже нова, на 10 чи 12 квартир.

Поштова скринька стояла спереду, під дахом ґанку. Нарешті, бодай трохи тіні. Встромляю в замок ключ і відчиняю.

— ЗДОРОВ БУДЬ, ВУЙКУ СЕМЕ, ЯК СЯ МАЄШ?

Це було гучно. Не очікував я почути за спиною чоловічий голос. Він накричав на мене, а з бодуна я нервовий. Від несподіванки аж підстрибнув. Це було занадто. Я вийняв ключ зі шпарини і розвернувся. Окрім сітчастих дверей, я не побачив нічого. За ними хтось стояв. Під кондиціонером і невидимий.

— А щоб ти ходив, як води ходять! — кажу. — Не називайте мене Вуйком Семом. Я не Вуйко Сем.

— О, то ти один із цих розумників, ге? За два центи я вийду і надеру тобі сраку.

Я підняв лантух і грюкнув ним об землю. Листи і журнали порозліталися навсібіч. Доведеться всю пачку перескладати. Я зняв кептар і жахнув ним об цемент.

— ВИХОДЬ ЗВІДТИ, СКУРВИЙ СИНУ! О, ГОСПОДИ ВСЕМОГУТНІЙ, БЛАГАЮ ТЕБЕ! ВИХОДЬ ЗВІДТИ! ВИХОДЬ, ВИХОДЬ ЗВІДТИ!

Я був ладен його вбити.

Ніхто так і не вийшов. Не долинало ані звуку. Я глянув на сітчасті двері. Нічого. Наче квартира була порожньою. На мить закортіло зайти всередину. Тоді розвернувся, став на коліна і почав перескладати листи та журнали. Без сортувального ящика довелося докласти зусиль. За двадцять хвилин я склав пошту. Запхав кілька листів до скриньки, журнали кинув просто на ґанок, розвернувся, знову глянув на сітчасті двері. Те саме — ані звуку.

Розібрався я з маршрутом, ішов і міркував: гаразд, ото він зателефонує й бовкне Джонстонові, що я йому погрожував. Як повернуся, ліпше бути готовим до найгіршого.

Відчиняю двері, а Камінь сидить за столом і щось читає.

Став там, дивлюся на нього, чекаю.

Джонстон зиркнув на мене і повернувся до читання. Продовжую стояти й чекати. Камінчик продовжує читати.

— Ну, — кажу, — що там із тим?

— Що там із чим?

— ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! РОЗКАЖИ МЕНІ, ЩО ТАМ ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! НЕ СИДИ ПРОСТО ТАК!

— З яким таким дзвінком?

— Тобі стосовно мене не дзвонили?

— Дзвонили? Що сталося? Що ти там такого зробив? Що ти накоїв?

— Нічого.