Потім щиток керування згас. Нотатника вже не почитаєш. І жодного уявлення, де я був. Без нотатника я наче хлоп, що заблукав у пустелі. Однак у дечому мені ще щастило — поки що. Мав дві коробки сірників, і, перш ніж їхати до наступної скриньки, я запалював сірник, запам’ятовував напрямок руху й рушав. Удалося нарешті перехитродупити напасть, цього небесного Джонстона, що позирає вниз, спостерігаючи за мною.
Потім я завернув за ріг, вистрибнув спорожнити скриньку, а як повернувся — нотатник ЩЕЗ!
Джонстоне на Небесах, змилуйся. Я загубився в темряві й дощі.
Нотатник було прикручено дротом до щитка керування. Я так собі подумав, що його могло винести з вантажівки на останньому різкому повороті. Я закатав ногавиці до колін, вибрався з машини і почалапав крізь фут води. Було темно. Хріна з два я знайду цю кляту штуковину! Ішов, запалюючи сірники, проте нічого, нічого. Попливло собі геть. Як дістався рогу, мені вистачило клепки зважити, куди рухається течія, і йти за нею. Я побачив щось, що пливло нею, запалив сірник… Це був ВІН! Нотатник.
Я вже чув якогось вигранця, що огризається зі свого теплого передпокою:
— Добре, добре. Ви працівник поштової служби,
Тож я собі їхав, запалював сірники, стрибав до водяних вирів і спорожнював скриньки для збору листів. Я втомився, зголоднів і маявся похміллям — утім, я завжди був таким — і прямував крізь утому, наче крізь воду. Не полишали думки про гарячу ванну, гарні ноги Бетті і — дещо, щоб змусити мене рухатись, — образ мене, що сидить у м’якому кріслі з випивкою в руці, коли підходить песик, і я поскубую йому голову.
Та до цього треба було ще доїхати. Зупинки в нотатнику видавалися нескінченними, і коли я дістався низу, там було написано «перегорніть», я перегорнув і, звісно, на звороті був
З останнім сірником я зробив останню зупинку, здав пошту на вказану дільницю — то справді був
Я собі їхав, а вода підіймалася дедалі вище. Помічав загрузлі й полишені машини. Холера. Усе, чого мені баглося, — дістатися того крісла, з тою склянкою скотчу в руці, і спостерігати, як Беттіна дупа вихляє кімнатою. Тоді під світлофором зустрічаю Тома Мото, ще одного джонстонівського тимчасовця.
— Куди шлях тримаєш? — спитав Том.
— Як мене вчили, найкоротша відстань межи двох точок — по прямій, — кажу йому.
— Ой не раджу, — каже він мені. — Знаю ті місця. Там океан.
— Гівна на лопаті, — відповідаю. — Просто треба, щоб жижки не трусилися. Підкурити буде?
Я підкурив і лишив його під світлофором.
Бетті, крихітко, я йду!
Аха.
Вода підіймалася дедалі вище, але поштові вантажівки проектують із високим просвітом. Я зрізав трохи житловим кварталом, на повній швидкості, вода розліталася навсібіч. Лляло. Жодних машин навколо, я був єдиним рухомим об’єктом.
Бетті, крихітко. Так.
Якесь вайло стояло на ґанку, іржало і кричало мені:
— ПОШТУ МАЄ БУТИ ДОСТАВЛЕНО!
Я вилаяв його і показав середній палець.
Тут я помітив, що вода піднялася вже до кабіни й вирує навколо черевиків, та я продовжував кермувати. Три квартали лишилося!
Тоді вантажівка зупинилася.
О. Гівно.
Сидів і намагався її завести. Раз стартонула, тоді заглухла. Потім геть перестала заводитися. Сидів там і дивився на воду. Там, мабуть, уже фути зо два. І що я маю робити? Сидіти, доки не з’явиться команда рятувальників?
Що каже Поштова інструкція? Де вона
Як серпом по барабольках.
Я зачинив вантажівку, сунув ключі запалювання до кишені, зайшов у воду, що майже сягала попереку, і почовгав до Західного гаража. Дощило. Раптом вода піднялася ще на три чи чотири дюйми. Я проходив лукою і втрапив до канави. Вантажівка була припаркована на чиїйсь луці.
На мить мені видалося, що пливти буде швидше, тоді подумав, що ні, виглядатиме смішно. Дістався я до гаража і пішов до диспетчера. Став там, мокрий, як не може бути, а він подивився на мене.
Кинув йому ключі від вантажівки і запалювання.
Потому записав на клаптику паперу: 3435, площа Маунтен В’ю.
— Ваша вантажівка за цією адресою. Забирайте.
— Хочете сказати, ви її там полишили?
— Хочу сказати, я її там полишив.
Я вийшов, відмітився, роздягнувся до майток і став перед обігрівачем. Повісив одяг над ним. Глянув в інший бік кімнати, де біля другого обігрівача стояв Том Мото у