Читаем Поштамт полностью

Потім щиток керування згас. Нотатника вже не почитаєш. І жодного уявлення, де я був. Без нотатника я наче хлоп, що заблукав у пустелі. Однак у дечому мені ще щастило — поки що. Мав дві коробки сірників, і, перш ніж їхати до наступної скриньки, я запалював сірник, запам’ятовував напрямок руху й рушав. Удалося нарешті перехитродупити напасть, цього небесного Джонстона, що позирає вниз, спостерігаючи за мною.

Потім я завернув за ріг, вистрибнув спорожнити скриньку, а як повернувся — нотатник ЩЕЗ!

Джонстоне на Небесах, змилуйся. Я загубився в темряві й дощі. Що я — справді якийсь ідіот? Сам винен, що трапляється таке паскудство? Можливо. Можливо, я божевільний, і мені пощастило, що живим зостався.

Нотатник було прикручено дротом до щитка керування. Я так собі подумав, що його могло винести з вантажівки на останньому різкому повороті. Я закатав ногавиці до колін, вибрався з машини і почалапав крізь фут води. Було темно. Хріна з два я знайду цю кляту штуковину! Ішов, запалюючи сірники, проте нічого, нічого. Попливло собі геть. Як дістався рогу, мені вистачило клепки зважити, куди рухається течія, і йти за нею. Я побачив щось, що пливло нею, запалив сірник… Це був ВІН! Нотатник. Неймовірно! Ледь його не розцілував. Повернувся, забрався до вантажівки, розкатав ногавиці і намертво прикрутив нотатник до щитка. Звісно, я вибився з графіка, але принаймні знайшов їхній сраний нотатник. Не загубився на задвірках Ніщо. Не дзеленчав у двері та не питався, як мені дістатися до гаража поштамту.

Я вже чув якогось вигранця, що огризається зі свого теплого передпокою:

— Добре, добре. Ви працівник поштової служби, чи не такі І що, ви не знаєте шляху до вашого власного гаража?

Тож я собі їхав, запалював сірники, стрибав до водяних вирів і спорожнював скриньки для збору листів. Я втомився, зголоднів і маявся похміллям — утім, я завжди був таким — і прямував крізь утому, наче крізь воду. Не полишали думки про гарячу ванну, гарні ноги Бетті і — дещо, щоб змусити мене рухатись, — образ мене, що сидить у м’якому кріслі з випивкою в руці, коли підходить песик, і я поскубую йому голову.

Та до цього треба було ще доїхати. Зупинки в нотатнику видавалися нескінченними, і коли я дістався низу, там було написано «перегорніть», я перегорнув і, звісно, на звороті був ще один список зупинок.

З останнім сірником я зробив останню зупинку, здав пошту на вказану дільницю — то справді був вантаж — і поїхав до Західного гаража. Він був у західному кінці міста, а на заході місцина була дуже пласкою, каналізація не справлялася з водою, і, коли та скільки не дощило б, там починалося те, що звали «повінню». Назва дійсності відповідала.

Я собі їхав, а вода підіймалася дедалі вище. Помічав загрузлі й полишені машини. Холера. Усе, чого мені баглося, — дістатися того крісла, з тою склянкою скотчу в руці, і спостерігати, як Беттіна дупа вихляє кімнатою. Тоді під світлофором зустрічаю Тома Мото, ще одного джонстонівського тимчасовця.

— Куди шлях тримаєш? — спитав Том.

— Як мене вчили, найкоротша відстань межи двох точок — по прямій, — кажу йому.

— Ой не раджу, — каже він мені. — Знаю ті місця. Там океан.

— Гівна на лопаті, — відповідаю. — Просто треба, щоб жижки не трусилися. Підкурити буде?

Я підкурив і лишив його під світлофором.

Бетті, крихітко, я йду!

Аха.

Вода підіймалася дедалі вище, але поштові вантажівки проектують із високим просвітом. Я зрізав трохи житловим кварталом, на повній швидкості, вода розліталася навсібіч. Лляло. Жодних машин навколо, я був єдиним рухомим об’єктом.

Бетті, крихітко. Так.

Якесь вайло стояло на ґанку, іржало і кричало мені:

— ПОШТУ МАЄ БУТИ ДОСТАВЛЕНО!

Я вилаяв його і показав середній палець.

Тут я помітив, що вода піднялася вже до кабіни й вирує навколо черевиків, та я продовжував кермувати. Три квартали лишилося!

Тоді вантажівка зупинилася.

О. Гівно.

Сидів і намагався її завести. Раз стартонула, тоді заглухла. Потім геть перестала заводитися. Сидів там і дивився на воду. Там, мабуть, уже фути зо два. І що я маю робити? Сидіти, доки не з’явиться команда рятувальників?

Що каже Поштова інструкція? Де вона взагалі є? Не знаю нікого, хто б її бачив.

Як серпом по барабольках.

Я зачинив вантажівку, сунув ключі запалювання до кишені, зайшов у воду, що майже сягала попереку, і почовгав до Західного гаража. Дощило. Раптом вода піднялася ще на три чи чотири дюйми. Я проходив лукою і втрапив до канави. Вантажівка була припаркована на чиїйсь луці.

На мить мені видалося, що пливти буде швидше, тоді подумав, що ні, виглядатиме смішно. Дістався я до гаража і пішов до диспетчера. Став там, мокрий, як не може бути, а він подивився на мене.

Кинув йому ключі від вантажівки і запалювання.

Потому записав на клаптику паперу: 3435, площа Маунтен В’ю.

— Ваша вантажівка за цією адресою. Забирайте.

— Хочете сказати, ви її там полишили?

— Хочу сказати, я її там полишив.

Я вийшов, відмітився, роздягнувся до майток і став перед обігрівачем. Повісив одяг над ним. Глянув в інший бік кімнати, де біля другого обігрівача стояв Том Мото у своїх майтках.

Перейти на страницу:

Похожие книги