Кесонна хвороба проявилася. Я жлуктив і лишався п’янішим, ніж засраний скунс у чистилищі. Одного вечора на кухні до мене приставили м’ясницького ножа, і тоді я подумав: легше, старий, твоя доця ще може захотіти сходити з тобою до зоопарку. Конуси морозива, шимпанзе, тигри, птахи зелені й червоні і сонце, що сідає за її головою та заповзає у волосся на твоїх руках, легше, старий.
Оговтався я у вітальні своєї квартири, спльовуючи на килимок, тушачи недопалки об зап’ястя і регочучи. Божевільний, як Березневий Заєць[18]. Роззирнувся — переді мною сидів студент-медик. Між нами в товстому затишному слоїку на кавовому столику лежало людське серце. Навколо нього — позначеного «Френсіс» за іменем попереднього власника — були напівпорожні квінти віскі, скотчу, безлад із пивних пляшок, попільничок та сміття. Я підняв пляшку й ковтнув пекельної суміші пива з попелом. Два тижні не їв. Нескінченний потік людей приходили і йшли. Відбулося сім чи вісім вечірок, на яких я продовжував наполягати — «Пийте більше! Пийте більше! Пийте більше!». Я ширяв у небесах, вони ж у цей час лише розмовляли й тицяли одне одному середні пальці.
— Аха, — сказав я студенту-медику. — Тобі чого від мене треба?
— Я буду вашим особистим терапевтом.
— Гаразд, лікарю, найперше, що я хотів би зробити, — це прибрати звідси трикляте людське серце!
— Ох-ох.
— Що?
— Серце лишиться.
— Слухай, чоловіче… До речі, як тебе звати?
— Вілберг.
— Добре, Вілберте, я не знаю, хто ти такий і як сюди втрапив, але «Френсіс» забери з собою!
— Ні, воно лишиться з вами.
Тоді він — дістав сумку і гумову обмотку на руку, начавив на грушу, обмотка нап’ялася.
— У вас тиск дев’ятнадцятирічного, — повідомив він.
— Хай йому грець. Слухай, а законом не заборонено розкидати людські серця?
— Я за ним повернуся. Тепер
—
— Ану циц!
— Лікарю, мені потрібна молода пружна дупця. Це все, що зі мною не гак.
— У вас хребет зміщений у чотирнадцяти місцях, Чінаскі. Це веде до напруженості, дебілізму і, що частіше, божевілля.
— Хріна з два, — сказав я.
Не пам’ятаю, як цей пап пішов. Прокинувся я на своєму дивані о 13:10, смерть після полудня, була спека, сонце падало крізь поламані жалюзі й лягало на слоїк у центрі кавового столика. «Френсіс» лишалася зі мною всю ніч, тушкувалася в спиртовому розсолі, плавала в слизовій витяжці мертвої діастоли. Сиділа в слоїку.
Виглядало, мов смажене курча. Маю на увазі, перед приготуванням. Саме так.
Я взяв слоїк, заніс його до клозету і прикрив драною сорочкою. Пішов до ванної і проблювався. Закінчив і роздивився свою пику в люстрі. По всьому обличчі росло коротке чорне волосся. Раптом я був змушений сісти й посрати. Вийшло добре й спритно.
Подзвонили в двері. Я закінчив витирати дупу, вліз у якийсь старий одяг і пішов відчиняти.
— Привіт.
Там стояли молодий білявий хлоп із довгим волоссям, що звисало навколо обличчя, і чорна дівчина, яка всміхалася, наче навіжена.
— Генку?
— Аха. А ви хто, чолов’яги?
— Вона жінка. Ти нас не пам’ятаєш? Вечірка. Ми приносили квітку.
— О, бліна, заходьте.
Квітку вони справді приносили, якась червоно-помаранчева хрінь на зеленому стеблі. У цьому було набагато більше сенсу, ніж у багато чому іншому, якщо не зважати на те, що квітку було вбито. Я знайшов мису, поклав її туди, приніс пляшку вина і поставив на столик.
— А її пам’ятаєш? — спитало маля. — Ти казав, що хочеш її виграти.
Вона розсміялася.
— Дуже приємно, але не зараз.
— Чінаскі, як ти житимеш без поштамту?
— Не знаю. Може, я тебе виграю. Чи ти виграєш мене. Дідько, не знаю я.
— Ти можеш спати в нас на підлозі, коли схочеш.
— А можна мені дивитися, як ви шпокаєтеся?
— Звісно.
Ми випили. Я забув їхні імена. Показав їм серце. Попрохав їх забрати це страхіття з собою. Не наважувався викинути сам — раптом студенту-медику воно ще знадобиться на іспит, чи треба буде здати його до бібліотеки, чи ще що.
Ми спустилися, подивилися стриптиз, пили, волали й реготали. Не знаю, у кого були гроші, але в хлопця, гадаю, була більшість із них, що досить мило з його боку, я продовжував сміятися й мацати дівчину за дупу, стегна, цілуватися з нею, але ніхто на те не зважав. Доки були гроші, був ти.
Вони завезли мене назад і поїхали. Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов півпінти скотчу, вихиляв його — сміючись, у доброму гуморі, нарешті розслабившись, вільний, попаливши пальці сигарними недопалками. Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…
Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман.
І написав.