Читаем Поштамт полностью

Кесонна хвороба проявилася. Я жлуктив і лишався п’янішим, ніж засраний скунс у чистилищі. Одного вечора на кухні до мене приставили м’ясницького ножа, і тоді я подумав: легше, старий, твоя доця ще може захотіти сходити з тобою до зоопарку. Конуси морозива, шимпанзе, тигри, птахи зелені й червоні і сонце, що сідає за її головою та заповзає у волосся на твоїх руках, легше, старий.

Оговтався я у вітальні своєї квартири, спльовуючи на килимок, тушачи недопалки об зап’ястя і регочучи. Божевільний, як Березневий Заєць[18]. Роззирнувся — переді мною сидів студент-медик. Між нами в товстому затишному слоїку на кавовому столику лежало людське серце. Навколо нього — позначеного «Френсіс» за іменем попереднього власника — були напівпорожні квінти віскі, скотчу, безлад із пивних пляшок, попільничок та сміття. Я підняв пляшку й ковтнув пекельної суміші пива з попелом. Два тижні не їв. Нескінченний потік людей приходили і йшли. Відбулося сім чи вісім вечірок, на яких я продовжував наполягати — «Пийте більше! Пийте більше! Пийте більше!». Я ширяв у небесах, вони ж у цей час лише розмовляли й тицяли одне одному середні пальці.

— Аха, — сказав я студенту-медику. — Тобі чого від мене треба?

— Я буду вашим особистим терапевтом.

— Гаразд, лікарю, найперше, що я хотів би зробити, — це прибрати звідси трикляте людське серце!

— Ох-ох.

— Що?

— Серце лишиться.

— Слухай, чоловіче… До речі, як тебе звати?

— Вілберг.

— Добре, Вілберте, я не знаю, хто ти такий і як сюди втрапив, але «Френсіс» забери з собою!

— Ні, воно лишиться з вами.

Тоді він — дістав сумку і гумову обмотку на руку, начавив на грушу, обмотка нап’ялася.

— У вас тиск дев’ятнадцятирічного, — повідомив він.

— Хай йому грець. Слухай, а законом не заборонено розкидати людські серця?

— Я за ним повернуся. Тепер вдихнітьі

— Я гадав, це поштамт доведе мене до сказу. Аж тут ТИ ПИЛИПОМ із конопель.

— Ану циц! Вдихніть!

— Лікарю, мені потрібна молода пружна дупця. Це все, що зі мною не гак.

— У вас хребет зміщений у чотирнадцяти місцях, Чінаскі. Це веде до напруженості, дебілізму і, що частіше, божевілля.

— Хріна з два, — сказав я.

Не пам’ятаю, як цей пап пішов. Прокинувся я на своєму дивані о 13:10, смерть після полудня, була спека, сонце падало крізь поламані жалюзі й лягало на слоїк у центрі кавового столика. «Френсіс» лишалася зі мною всю ніч, тушкувалася в спиртовому розсолі, плавала в слизовій витяжці мертвої діастоли. Сиділа в слоїку.

Виглядало, мов смажене курча. Маю на увазі, перед приготуванням. Саме так.

Я взяв слоїк, заніс його до клозету і прикрив драною сорочкою. Пішов до ванної і проблювався. Закінчив і роздивився свою пику в люстрі. По всьому обличчі росло коротке чорне волосся. Раптом я був змушений сісти й посрати. Вийшло добре й спритно.

Подзвонили в двері. Я закінчив витирати дупу, вліз у якийсь старий одяг і пішов відчиняти.

— Привіт.

Там стояли молодий білявий хлоп із довгим волоссям, що звисало навколо обличчя, і чорна дівчина, яка всміхалася, наче навіжена.

— Генку?

— Аха. А ви хто, чолов’яги?

— Вона жінка. Ти нас не пам’ятаєш? Вечірка. Ми приносили квітку.

— О, бліна, заходьте.

Квітку вони справді приносили, якась червоно-помаранчева хрінь на зеленому стеблі. У цьому було набагато більше сенсу, ніж у багато чому іншому, якщо не зважати на те, що квітку було вбито. Я знайшов мису, поклав її туди, приніс пляшку вина і поставив на столик.

— А її пам’ятаєш? — спитало маля. — Ти казав, що хочеш її виграти.

Вона розсміялася.

— Дуже приємно, але не зараз.

— Чінаскі, як ти житимеш без поштамту?

— Не знаю. Може, я тебе виграю. Чи ти виграєш мене. Дідько, не знаю я.

— Ти можеш спати в нас на підлозі, коли схочеш.

— А можна мені дивитися, як ви шпокаєтеся?

— Звісно.

Ми випили. Я забув їхні імена. Показав їм серце. Попрохав їх забрати це страхіття з собою. Не наважувався викинути сам — раптом студенту-медику воно ще знадобиться на іспит, чи треба буде здати його до бібліотеки, чи ще що.

Ми спустилися, подивилися стриптиз, пили, волали й реготали. Не знаю, у кого були гроші, але в хлопця, гадаю, була більшість із них, що досить мило з його боку, я продовжував сміятися й мацати дівчину за дупу, стегна, цілуватися з нею, але ніхто на те не зважав. Доки були гроші, був ти.

Вони завезли мене назад і поїхали. Я втрапив у двері, сказав добраніч, увімкнув радіо, знайшов півпінти скотчу, вихиляв його — сміючись, у доброму гуморі, нарешті розслабившись, вільний, попаливши пальці сигарними недопалками. Зрештою забрався до ліжка, до краю, перечепився, упав, випростався поперек матраца і спав, спав, спав…

* * *

Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман.

І написав.

Перейти на страницу:

Похожие книги