Поштамт

Ми розсміялися.

— Пекло, хіба ні? — спитав він.

— Неймовірно.

— Гадаєш, Камінь це спланував?

— Сто чортів, аякже! І дощ він викликав!

— Ти теж заглух?

— Авжеж, — кажу.

— І я теж.

— Слухай, малюку, — кажу, — моїй машині 12 років. А в тебе нова. Я певен, що моя заглухла. Як щодо підштовхнути мене, щоб я міг завестися?

— Гаразд.

Ми вдяглися й вийшли. Мото тижні зо гри як придбав машину нової моделі. Я чекав, доки він заведе двигун. Анітелень. О, Господи, думаю.

Дощем залляло всю підлогу в кабіні.

Мото виліз.

— Ніц втішного. Здохла.

Без надії сподіваючись, спробував свою. Була якась реакція від батареї, проскочила іскра, хоч і слабенька. Підкачав бензину, спробував ще раз. Завелася. Я дав їй погарчати. ПЕРЕМОГА! Я добре її прогрів. Тоді здав назад і став підштовхувати нову машину Мото. Штовхав я її милю. Чортопхайка навіть не перднула. Заштовхав я її до гаража, лишив там і, обираючи місця й вулички вище та сухіше, повернувся до Беттіної дупи.

12

Улюбленим поштарем Камінчика був Метью Беглз. Бетлз не з’являвся на роботу в непрасованій сорочці. Власне, усе, що він носив, було або виглядало новим. Взуття, сорочки, штані, кептар. Його черевики справді блищали, і ніщо з його одягу, здавалося, жодного разу не бувало в пральні. Щойно на сорочці чи штанях з’являлася брудна плямка, він їх викидав.

Коли Метью проходив повз, Камінчик любив нам казати:

— Оце йде поштар!

І Камінь справді в це вірив. Його очі ледь не сяяли любов’ю.

А Метью в цей час стояв біля свого ящика, виструнчений і чистенький, відшкрябаний і відіспаний, черевики переможно відсвічують, і листи до свого ящика він закидав із радістю.

— Ти справжній поштар, Метью!

— Дякую вам, містере Джонстон.

Якось уранці о п’ятій я зайшов і сів чекати за спиною в Камінчика. Він наче трохи зіщулився під своєю червоною сорочкою. Мото сидів поруч. Він мені й розповів:

— Учора вони забрали Метью.

— Забрали його?

— Так, бо крав із листів. Відкривав листи, призначені Каплиці Некалайли, і витягав гроші. І це після п’ятнадцяти років роботи!

— Як же вони його взяли, як вирахували?

— Старі шкорби. Старі шкапи слали Некалайлі повні грошей листи і не отримували реакції — ані подяк, ані відповідей. Некалайла сказав поштамту, а поштамт почав стежити за Метью. Побачили, як він відкриває конверти поруч із виваркою і витягає гроші.

— Гівно-правда?

— Гівно-правда. Серед білого дня зловили.

Я сперся на стінку.

Некалайла побудував чималу каплицю і пофарбував її в блювотно-зелений колір. Думаю, щоб нагадувало йому про гроші. У нього був штат, 30 чи 40 лобів, які тільки відкривали конверти, виймали чеки та гроші, записували суму, відправника, дату отримання й таке інше. Інші розсилали книжки та брошури, написані Некалайлою. Його фото висіло на стіні — чимала світлина: бородатий Н. у вбранні жерця. Ще був олійний портрет Некалайли, теж дуже великий, він висів над офісом і спостерігав.

Некалайла заявляв, що якось він ішов крізь пустелю і здибав там Ісуса Христа, от Ісус Христос йому все й розповів. Вони присіли на скелю, й I. X. усе йому виклав. Тепер він ділився таємницями з тими, хто міг собі це дозволити. Також щонеділі він проводив служіння. Його помічники, котрі також належали до пастви, працювали від дзвінка до дзвінка.

От і уявіть, як Метью Бетлз намагається обвести круг пальця Некалайлу, котрий у пустелі Христа зустрів!

— Камінчику хтось щось сказав? — питаю.

— Ти що, жартуєш?

Так ми й просиділи годинку чи близько того. До ящика Метью поставили тимчасовця. Іншим підміняйлам роздали завдання. Я самотньо сидів позаду Каменя. Тоді підвівся і пройшов до його столу.

— Містере Джонстон?

— Так, Чінаскі?

— Де сьогодні Метью? Захворів? Камінчик потупився. Глянув на папірець,

який тримав у руці, та вдав, що продовжує його читати. Я відійшов і сів.

О сьомій Камінчик обернувся:

— Сьогодні для тебе нічого нема, Чінаскі. Я підвівся й пішов до дверей. Став на

порозі.

— Доброго вам дня, містере Джонстон. Най день буде вдалим.

Він не відповів. Я зазирнув до крамнички з алкоголем і взяв півпінти «Grandad» на сніданок.

13

Куди б ти не ніс пошту, голоси в людей були однакові, і чув ти щоразу одне й те ж саме.

— Ви спізнилися, чи не так?

— Де постійний поштар?

— Привіт, Вуйку Семе[2]!

— Листоноше! Поштарю! Це не нам!

На вулицях було повно психічно хворих і бовдурів. Більшість із них мешкала в ошатних будиночках і, схоже, не працювала, а ти чудувався, як їм це вдається. Був хлоп, який не дозволяв класти пошту до його скриньки. Стояв на дорозі й дивився, як ти підходиш, за два чи три квартали, — він просто стояв із простягнутою рукою.

Я питав інших, хто працював на цьому маршруті:

— А що з тим хлопом, котрий стоїть і простягає руку?

— Яким хлопом, котрий стоїть і простягає руку? — питали вони.

У них теж були однакові голоси.