Ми розсміялися.
— Пекло, хіба ні? — спитав він.
— Неймовірно.
— Гадаєш, Камінь це спланував?
— Сто чортів, аякже! І дощ він викликав!
— Ти теж заглух?
— Авжеж, — кажу.
— І я теж.
— Слухай, малюку, — кажу, — моїй машині 12 років. А в тебе нова. Я певен, що моя заглухла. Як щодо підштовхнути мене, щоб я міг завестися?
— Гаразд.
Ми вдяглися й вийшли. Мото тижні зо гри як придбав машину нової моделі. Я чекав, доки він заведе двигун. Анітелень. О, Господи, думаю.
Дощем залляло всю підлогу в кабіні.
Мото виліз.
— Ніц втішного. Здохла.
Без надії сподіваючись, спробував свою. Була якась реакція від батареї, проскочила іскра, хоч і слабенька. Підкачав бензину, спробував ще раз. Завелася. Я дав їй погарчати. ПЕРЕМОГА! Я добре її прогрів. Тоді здав назад і став підштовхувати нову машину Мото. Штовхав я її милю. Чортопхайка навіть не перднула. Заштовхав я її до гаража, лишив там і, обираючи місця й вулички вище та сухіше, повернувся до Беттіної дупи.
Улюбленим поштарем Камінчика був Метью Беглз. Бетлз не з’являвся на роботу в непрасованій сорочці. Власне, усе, що він носив, було або виглядало новим. Взуття, сорочки, штані, кептар. Його черевики справді блищали, і ніщо з його одягу, здавалося, жодного разу не бувало в пральні. Щойно на сорочці чи штанях з’являлася брудна плямка, він їх викидав.
Коли Метью проходив повз, Камінчик любив нам казати:
—
І Камінь справді в це вірив. Його очі ледь не сяяли любов’ю.
А Метью в цей час стояв біля свого ящика, виструнчений і чистенький, відшкрябаний і відіспаний, черевики переможно відсвічують, і листи до свого ящика він закидав із радістю.
— Ти справжній поштар, Метью!
— Дякую вам, містере Джонстон.
Якось уранці о п’ятій я зайшов і сів чекати за спиною в Камінчика. Він наче трохи зіщулився під своєю червоною сорочкою. Мото сидів поруч. Він мені й розповів:
— Учора вони забрали Метью.
— Забрали його?
— Так, бо крав із листів. Відкривав листи, призначені Каплиці Некалайли, і витягав гроші. І це після п’ятнадцяти років роботи!
— Як же вони його взяли, як вирахували?
— Старі шкорби. Старі шкапи слали Некалайлі повні грошей листи і не отримували реакції — ані подяк, ані відповідей. Некалайла сказав поштамту, а поштамт почав стежити за Метью. Побачили, як він відкриває конверти поруч із виваркою і витягає гроші.
— Гівно-правда?
— Гівно-правда. Серед білого дня зловили.
Я сперся на стінку.
Некалайла побудував чималу каплицю і пофарбував її в блювотно-зелений колір. Думаю, щоб нагадувало йому про гроші. У нього був штат, 30 чи 40 лобів, які тільки відкривали конверти, виймали чеки та гроші, записували суму, відправника, дату отримання й таке інше. Інші розсилали книжки та брошури, написані Некалайлою. Його фото висіло на стіні — чимала світлина: бородатий Н. у вбранні жерця. Ще був олійний портрет Некалайли, теж дуже великий, він висів над офісом і спостерігав.
Некалайла заявляв, що якось він ішов крізь пустелю і здибав там Ісуса Христа, от Ісус Христос йому все й розповів. Вони присіли на скелю, й I. X. усе йому виклав. Тепер він ділився таємницями з тими, хто міг собі це дозволити. Також щонеділі він проводив служіння. Його помічники, котрі також належали до пастви, працювали від дзвінка до дзвінка.
От і уявіть, як Метью Бетлз намагається обвести круг пальця Некалайлу, котрий у пустелі Христа зустрів!
— Камінчику хтось щось сказав? — питаю.
— Ти що,
Так ми й просиділи годинку чи близько того. До ящика Метью поставили тимчасовця. Іншим підміняйлам роздали завдання. Я самотньо сидів позаду Каменя. Тоді підвівся і пройшов до його столу.
— Містере Джонстон?
— Так, Чінаскі?
— Де сьогодні Метью? Захворів? Камінчик потупився. Глянув на папірець,
який тримав у руці, та вдав, що продовжує його читати. Я відійшов і сів.
О сьомій Камінчик обернувся:
— Сьогодні для тебе нічого нема, Чінаскі. Я підвівся й пішов до дверей. Став на
порозі.
— Доброго вам дня, містере Джонстон. Най день буде вдалим.
Він не відповів. Я зазирнув до крамнички з алкоголем і взяв півпінти «Grandad» на сніданок.
Куди б ти не ніс пошту, голоси в людей були однакові, і чув ти щоразу одне й те ж саме.
— Ви спізнилися, чи не так?
— Де постійний поштар?
— Привіт, Вуйку Семе[2]!
— Листоноше! Поштарю! Це не нам!
На вулицях було повно психічно хворих і бовдурів. Більшість із них мешкала в ошатних будиночках і, схоже, не працювала, а ти чудувався, як їм це вдається. Був хлоп, який не дозволяв класти пошту до його скриньки. Стояв на дорозі й дивився, як ти підходиш, за два чи три квартали, — він просто стояв із простягнутою рукою.
Я питав інших, хто працював на цьому маршруті:
— А що з тим хлопом, котрий стоїть і простягає руку?
— Яким хлопом, котрий стоїть і простягає руку? — питали вони.
У них теж були однакові голоси.