Поштамт

— Ліпше б ми зараз поїхали, — мовив я.

— Ні, — відповіла Фей, — не хочу, щоби ти довго чекав. Знаю, що не почуваєшся добре.

— До біса мене. Давай це зробимо.

— Ні, Генку, будь ласка.

Вона просто сиділа.

— Я можу щось для тебе зробити?

— Нічого.

Сиділа вона десять хвилин. Я вийшов на кухню за склянкою води. Коли повернувся, вона спитала:

— Готовий їхати?

— Авжеж.

— Знаєш, де шпиталь?

— Звісно.

Допоміг їй зайти до машини. Тижнем раніше я двічі туди їздив, практикувався. Проте коли ми приїхали, я не знав, де припаркуватися. Фей показала проїзд.

— Ставай там. Паркуйся. Підемо звідти.

— Так, мем, — відповів я.

Вона лежала в ліжку в палаті, вікна якої виходили на вулицю. Скривилася.

— Тримай мене за руку, — попрохала.

Я виконав.

— Невже справді зараз станеться? — спитав я.

— Так.

— Тебе послухати, ніц складного.

— Ти такий милий. Це допомагає.

— Мені до вподоби бути милим. Якби не цей клятий поштамт…

— Я знаю, знаю.

Ми дивилися у вікно. Я сказав:

— Ти глянь тільки на всіх цих людей. Навіть уявити не можуть, що тут відбувається. Йдуть собі тротуаром. Дивно все це.

Вони ж теж колись були народжені, кожен із них.

— Так, це дивно.

Крізь її руку відчував здригання її тіла.

— Тримай міцніше, — сказала вона.

— Так.

— Ненавиджу, що тобі доведеться піти.

— Де лікар? Де всі? Що за чорт!

— Вони прийдуть.

Тієї миті зайшла медсестра. Шпиталь був католицьким, і то була дуже красива медсестра, смаглява, іспанка чи португалка.

— Вам… доведеться зараз… піти, — сказала вона.

Я показав Фей схрещені пальці й криво усміхнувся. Не думаю, що вона побачила. Донизу я спустився ліфтом.

13

Підійшов мій німецький лікар. Той самий, що робив мені аналізи крові.

— Вітаю, — сказав він, потискаючи мені руку. — У вас дівчинка, 9 фунтів 3 унції.

— А мати?

— З матір’ю все буде гаразд. У неї взагалі жодних проблем.

— Коли я зможу їх побачити?

— Вам дадуть знати. Посидьте, і вас викличуть.

І пішов.

Подивився крізь скло. Сестра вказала на мою дитину. Дитяче личко було червонющим, а ще маля кричало гучніше за інших дітей. Кімната була повна дітей, які невпинно кричали. Стільки народжень! Видавалося, сестра пишалася моєю дитиною. Принаймні я на це сподівався. Вона підняла маля, щоб я міг роздивитися його ліпше. Я всміхнувся, не знав, що робити. Дівчинка тільки й кричала на мене. Бідненька, подумалось, мале кляте біднятко. Я ж не знав, що вона колись виросте красунею, навдивовижу схожою на мене, ги-ги. Я жестами показав сестрі покласти дитину, помахав їм обом. То була мила медсестра. Гарні ноги, ладні стегна. Щирі груди.

У Фей у кутику рота запеклася кров, я намочив хустинку й витер її. Жінки стільки страждають, не дивно, що їм постійно потрібні наші запевнення в любові.

— Я хотіла б, щоб мені віддали дитину, — сказала Фей. — Не потрібно отак розлучати нас.

— Знаю. Може, на це є якась медична причина.

— Так, але все одно це неправильно.

— Так, неправильно. Та дитина виглядала добре. Зроблю все, що зможу, аби вони повернули дитину якнайшвидше. Там лежить близько 40 малят. Вони всіх матерів змушують чекати. Гадаю, це щоб сил набралися. Наше маля виглядало дуже сильним, запевняю тебе. Не хвилюйся, будь ласка.

— Я буду такою щасливою з моїм малям.

— Я знаю, знаю. Окремо вас довго не триматимуть.

— Сер, — підійшла огрядна медсестра-мексиканка, — я прошу вас піти.

— Але я батько.

— Ми знаємо. Але вашій дружині потрібен відпочинок.

Я стиснув руку Фей, поцілував її в чоло. Вона закрила очі, здавалося, що заснула. Юною вона не була. Світ, може, і не врятувала, але серйозно вдосконалила. Запишіть це на карб Фей.

14

Дитину Фей назвала Мариною Луїзою. Ото вона й була, Марина Луїза Чінаскі. У люльці коло вікна. Позирала на дерева за вікном і яскраво розфарбовану стелю. Потім вона заплакала. Підійти до дитини, поговорити з дитиною. Дівчинка хотіла маминих грудей, але мама не завжди готова, а в мене маминих грудей нема. Між тим, робота лишалася. Додалися бунти. Десятина міста була у вогні…

15

У ліфті нагору я був єдиним білим. Здавалося дивним. Вони розмовляли про бунти, не оглядаючись на мене.

— Ісусе, — сказав вугільно-чорний здоровило, — це справді щось. Ці типи швендяються бухі по вулицях з квінтами віскі в руках. Копи проїжджають поруч, але не виходять із машин, бухими не переймаються. І це вдень. Тиняються люди з телевізорами, пилосмоками, всім цим. Це справді щось….

— Аха, бахуре.

— Чорні власники виставляють у своїх крамницях знаки «КРЕВНІ БРАТИ». Білі теж такі ставлять. Але нікого тим не надурюють. Вони знають, які місця належать білодупим…

— Аха, брате.

Ліфт зупинився на четвертому поверсі, усі ми вийшли. Щось мені підказувало, що мені краще нічого не коментувати.

Невдовзі міський поштмайстер оголосив інтеркомом:

— Увага! Південно-східний район забарикадовано. Пропускатимуть тільки власників належного посвідчення особи. О сьомій вечора — комендантська година. Після 19:00 не пускатимуть нікого. Барикади простягаються від вулиці Індіани до вулиці Гувера і від бульвару Вашингтона до Площі 135. Усі, хто живе в цьому районі, звільняються від роботи.

Я підвівся і потягнувся за часовою карткою.