Поштамт

Роботи — на п’ять хвилин за годину. Часом вони перераховували пошту чи вдавали, що перераховують. Під час підрахунку вони виглядали напрочуд спокійними інтелектуалами з довгими олівцями за вухом. Проте більшість часу вони навіжсно сперечалися про спортсменів. І всі вони були експертами — читали одних і тих же само спортивних оглядачів.

— Гаразд, хлопе, хто для тебе найкращий гравець усіх часів у віддаленій частині поля?

— Так, Віллі Мсйс[8], Тед Вільямс[9], Кобб[10].

— Що? Що?

— Саме так, любчику.

— А як же Бейб[11]? Що з Бейбом робитимеш?

— Добре, добре, для тебе хто найкращий гравець усіх зірок у віддаленій частині поля?

— Усіх часів, а не зірок!

— Добре, добре, ти знав, що я маю на увазі, любчику, ти знав, про що я!

— Гаразд, обираю Мейса, Рут, Ді Маджа[12].

— Пахолки, ви себе не тямите. А як щодо Генка Аарона[13], любчику? Як щодо Генка?

Якось усіх розмаїтих поставили на заявки. Ті заповнювались переважно по старшині. Розмаїта бригада підходила й виривала заяви з книг замовлень. Не мали чого робити. Ніхто не жалівся. До парковки вночі було далеко і темно.

10

Паморочливі напади не минали. Відчував, як вони підходять. Ящик плив перед очима. Тривало це близько хвилини. Не міг прийти до тями. Кожен лист важчав і важчав. У службовців мертвотно сіріли пики. Я починав з’їжджати з табурета. Ледь на ногах тримався. Робота мене вбивала.

Пішов я до лікаря і все це йому виклав. Він виміряв мені тиск.

— Та ні, з тиском у вас усе гаразд.

Тоді прослухав через стетоскоп і зважив.

— У вас усе гаразд, не бачу нічого поганого.

І призначив мені особливий аналіз крові. Мав тричі здавати кров із різними інтервалами, кожен наступний довший за попередній.

— Не заперечуєте, щоби зачекати в іншій кімнаті?

— Ні, я, мабуть, прогуляюся і повернуся вчасно.

— Добре, але поверніться вчасно.

На другий забір крові я прийшов вчасно. Третього треба було чекати довше, 20 чи 25 хвилин. Вийшов на вулицю. Ніц не відбувалося. Зайшов до аптеки, почитав журнал. Поклав його, глянув на годинник і вийшов. На автобусній зупинці сиділа жінка. Одна з рідкісних. Виставила ледь не всі ноги. Не міг відвести від неї погляду. Перетнув вулицю й став ярдів за двадцять.

Тоді вона підвелася. Мав піти за нею. Ця гепа мене манила. Заворожувала. Вона зайшла до поштамту, я за нею. Стояла в довгій черзі — я позаду. Придбала дві поштівки. Я — 12 авіапошті вок і марок на два з гаком долари.

Коли я вийшов, вона вже сідала до автобуса. Устиг побачити, як друга її нога і дупця ховаються в автобусі, і той поїхав.

Лікар чекав.

— Що сталося? Ви спізнилися на п’ять хвилин!

— Не знаю. Мабуть, годинник запізнюється.

— ЦЕЙ АНАЛІЗ МАЄ РОБИТИСЯ ВЧАСНО!

— Давайте вже. Все одно беріть кров.

Він устромив у мене голку…

За пару днів прийшли результати аналізу — я в нормі. Не знаю, чи п’ять хвилин усе визначили, чи що. Проте паморочливі напади стали гіршими. Я почав валити з роботи після чотирьох годин, не заповнюючи належних бланків.

Приходив близько 23:00, і там була Фей. Бідна вагітна Фей.

— Що сталося?

— Я більше не зміг, — відповідав я. — Надто чутливий…

11

Хлопці на дільниці Дорсі про мої проблеми не знали.

Щовечора я проходив чорним ходом, ховав светр у піддоні з листами і йшов брати часову картку:

— Браття й сестри! — казав я.

— Вітаємо, брате Генку!

То була така гра, гра чорних із білими, і їм подобалося. Боєр підходив до мене, торкався руки й казав:

— Старенький, був би в мене твій колір — став би мільйонером!

— Аякже, Боєре. Це все, що потрібно, — біла шкіра.

Тоді до нас підкочувався малий круглий Гендлі.

— І цей чорний куховарив їм на кораблі. Єдиний чорний на борту. Двічі або тричі на тиждень він готував тапіоковий[14] пудинг і дрочив у нього. Ті білі справді полюбили його тапіоковий пудинг, ги-ги-ги! Питали, як він його робить, а він відповідав, що має таємний рецепт, бу-га-га!

Ми всі реготали. Не знаю, вкотре я вже чув історію про тапіоковий пудинг…

— Гей, блідий злидню! Гей, хлопче!

— Слухай, дядьо, якби я звернувся до тебе «хлопче», ти мною вже залізо рівняв би. Так що притримай своє «хлопче»!

— Слухай, блідолиций, що скажеш, якщо сходимо кудись у суботу ввечері? Маю симпотну білу льотку, білявку.

— А в мене є симпотна чорнявка. Пояснювати, якого кольору в неї волосся?

— Ви наших жінок сторіччями шкворили. Ми тільки пробуємо зрівняти рахунок. Ти ж не заперечуватимеш, якщо я встромлю свого дебелого чорного прутня в твою біляву льотку?

— Якщо хочеш, льотка твоя.

— Ти крав землю в індіанців.

— Саме так.

— Ти мене до свого дому не запросиш. А як запросиш, то скажеш заходити з чорного ходу, щоб ніхто не бачив кольору моєї шкіри…

— А я лишу світитись маленьку лампочку.

Нудотина, та виходу не було.

12

У Фей із вагітністю все було гаразд. Для дами в літах трималася вона незле. Ми чекали в себе вдома. Врешті час настав.

— Довго не триватиме, — сказала вона. — Не хочу приїздити надто рано.

Я вийшов і перевірив машину. Повернувся.

— О, о-о-о, — сказала вона. — Ні, зачекай.

Може, вона й могла врятувати світ. Я пишався її спокоєм. Пробачив їй і весь брудний посуд, і «Нью-Йоркер», і письменницьку майстерню.