Поштамт

Ві взяла фото й пішла на кухню. Вічні світлини! Жінки з їхніми знімками. Завжди одне й те ж саме. Вай стояла в дверях.

— Ти там не напивайся! Нам ще дещо робити!

— Не переживай, крихітко. Я дещо для тебе маю. А тим часом принеси мені випити. У мене був важкий день. Половину скотчу, половину води.

— Сам собі наливай, знайшовся мені крутелик.

Я розвернувся на стільці, увімкнув телевізор.

— Як хочеш ще один вдалий день на перегонах, краще принеси панові крутелику випити. І негайно!

В останньому заїзді Вай нарешті поставила на названу мною конячку. Два роки вона не показувала пристойних результатів, і ставки на неї були 5/1, коли треба було 20. Коник завиграшки відірвався на шість корпусів. Вони полагодили його від ніздрів до гузна. Я глянув угору — з-за плеча тягнулася рука зі склянкою.

— Дякую, любонько.

— Так, пане, — розсміялася вона.

13

У ліжку переді мною щось було, проте зробити з цим бодай щось я був неспроможний. Я пихкав, чахкав і кхикав. Вай була дуже терплячою. Я старався, але випив забагато.

— Вибач, крихітко, — сказав я. Скотився. І заснув.

Тоді мене щось розбудило. То була Вай. Вона мене розпалила й осідлала.

— Вперед, крихітко, не зупиняйся, — сказав я.

Час від часу я вигинав спину. Вай позирала на мене маленькими жадібними очима. Мене ґвалтувала висока смаглява відьма! На мить це мене захопило. Тут я сказав їй:

— От лайно. Усе, люба, злазь. День був надто важкий. Будуть і кращі часи.

Вона злізла. Патик впав, наче швидкісний ліфт.

14

Зранку я почув, як вона ходить. Вона ходила, ходила й ходила. Було близько 10:30. Мені зле. Бачити її не хтілося. Ще п’ятнадцять хвилин. Тоді звалю.

Вона потрусила мене.

— Слухай, хочу, щоби ти забрався звідси, перш ніж об’явиться моя подруга!

— І що? Я і її виграю.

— Так, — розсміялася вона, — авжеж.

Я підвівся. Закашлявся, вдавився. Повільно вліз у свій одяг.

— Завдяки тобі мені видасться, що я зазнав невдачі, — повідомив їй. — Я не можу бути настільки поганим! Щось добре в мені має бути.

Нарешті вдягнувся. Пішов до ванної, поплескав в обличчя водою, зачесався. Якби міг, зачесав би й обличчя, подумав я, але ж не можу.

Я вийшов.

— Вай?

— Так?

— Не казися. Це не через тебе. Справа в бухлі. Таке вже бувало.

— Гаразд, тоді не слід тобі стільки пити. Жодній жінці не сподобається, коли її ставлять після пляшки.

— І чого б це тоді ти поставила на мене?

— Ой, припини.

— Слухай, люба, тобі ж гроші потрібні?

Я вийняв гаманець і простягнув їй двадцятку.

— Боже, ти такий милий!

Торкнувшись рукою щоки, вона м’яко поцілувала мене в кутик рота.

— Кермуй обережно.

— Звісно, крихітко.

Усю дорогу до перегонів я кермував обережно.

15

Мене завели до кабінету консультанта в одній із задніх кімнат другого поверху.

— Дай-но я на тебе гляну, Чінаскі.

Він глянув.

— Ай! Виглядаєш зле. Вип'ю я краще пігулку.

Авжеж, він відкрив флакон і взяв одну.

— Отже, містере Чінаскі, ми хотіли б знати, де ви були останні два дні?

— У скорботі.

— У скорботі? У скорботі через що?

— Похорон. Старий друг. День тіло запакувати, день пом’янути.

— Але ж ви не зателефонували попередити, містере Чінаскі.

— Аха.

— Я хотів би дещо тобі сказати, Чінаскі, неофіційно.

— Я весь увага.

— Коли ти не подзвонив, знаєш, що ти цим сказав?

— Ні.

— Ти сказав, містере Чінаскі, «Срав я на поштамт!».

— Що, справді?

— І знаєш, містере Чінаскі, що це значить?

— Ні, а що це значить?

— Це значить, містере Чінаскі, що поштамт насере на тебе\

Він відкинувся на спинку і подивився на мене.

— Містере Фезерс, — сказав я, — йдіть під три чорти.

— Не заривайся, Генрі. Життя може стати препаскудним.

— Прошу звертатися до мене на повне ім’я, сер. Мені хотілося б бодай крихти вашої поваги.

— Хочеш поваги від мене, однак…

— Саме так. Ми знаємо, де ви паркуєтеся, містере Фезерс.

— Це що? Погроза?

— Чорні мене тут люблять, Фезерсе. Я надурив їх.

— Чорні тебе люблять?

— Дають мені воду. Я навіть граю їхніх жінок. Чи принаймні намагаюся.

— Гаразд. Менше з тим. Прошу відзвітуватися за місцем роботи.

Він простягнув мені проїзний талон. Переймався, бідося. Я не дурив чорних. Узагалі нікого не дурив, крім Фезерса. Проте його хвилювання зрозуміле. Одного наглядача зіштовхнули зі східців. Другому пошматували гену. Ще одного штрикнули ножем у живіт, коли той о третій дня чекав на зелений сигнал світлофора. Геть перед центральним поштамтом. Більше ми його не бачили.

Невдовзі після нашої розмови Фезерс кудись перевівся із центрального поштамту. Точно не знаю, куди. Але подалі від центрального.

16

Якось близько десятої ранку задзвонив телефон:

— Містсрс Чінаскі?

Я впізнав голос і взявся себе пестити.

— Умм, — сказав я.

То була міс Ґрейвз, та сама курва.

— Я вас розбудила?

— Так, так, міс Ґрейвз, але продовжуйте. То нічого, нічого.

— Що ж, ви отримали допуск.

— Умм, уммм…

— Відтак ми повідомили тренувальний кабінет.

— Умм…

— Вам належить здати ваш ОМ-1 протягом двох тижнів, із сьогодні включно.

— Що? Хвилиночку….

— Це все, містере Чінаскі. Вдалого вам дня.

І поклала слухавку.

17