Поштамт

Мала двох дітей, котрі ніколи її не відвідували і не писали. Працювала прибиральницею в дешевому готелі. Коли я вперше її зустрів, носила дорогий одяг, стрункі щиколотки визирали з коштовних черевичків. Міцно збита, майже красива. Дикоока. Сміялася. Утекла від багатого чоловіка, розлучилася з ним, він згодом помер в автоаварії, п’яний, згорів заживо в Конектикуті. «Ти ніколи її не приручиш», — казали мені.

І ось вона тут. Мав їй допомогти.

— Слухай, — кажу. — Маю все це забрати. Маю на увазі, час від часу даватиму тобі пляшку. Сам не вип’ю.

— Пляшки не чіпай, — сказала Бетті. На мене вона не дивилася. Її кімната була на горішньому поверсі, і вона сиділа біля вікна, спостерігаючи ранковий рух машин.

Я підійшов.

— Чуєш, я ледь ноги соваю. Маю йти. Але Христа заради, легше з цим добром!

— Авжеж, — мовила вона.

Я обернувся й поцілував її на прощання.

Десь за півтора тижні я прийшов знову. На мій стук ніхто не відповідав.

— Бетті! Бетті! У тебе все гаразд?

Я провернув клямку. Двері були відчинені. Ліжко розкидане. На простирадлі червоніла велика кривава пляма.

— От лайно!

Роззирнувся. Усі пляшки щезли. Обертаюся, а в дверях — підстаркувата француженка, власниця покою. Стояла в одвірку.

— Вона в Головному окружному шпиталі. Дуже хвора була. Я вчора викликала швидку.

— Вона все випила?

— Їй трохи допомагали.

Я збіг східцями вниз і сів за кермо. Приїхав туди. Знав, куди саме, мені назвали номер палати.

У малому покої стояло три чи чотири ліжка. На одному навпроти мене сиділа жінка, жувала яблуко й сміялася з двома відвідувачками. Я відсмикнув завісу біля Беттіного ліжка, сів на стілець і схилився над нею.

— Бетті! Бетті!

Торкнувся її руки.

— Бетті!

Вона розплющила очі. Вони знову були красивими. Яскраво-глибоко-сині.

— Я знала, що це ти, — сказала вона.

І стулила повіки. Губи в неї порепалися. У лівому кутику рота запеклася жовта слина. Я взяв хустинку й витер її. Протер їй обличчя, руки й шию. Намочив іншу хустку і витиснув трохи води їй на язик. Потім ще трохи. Змочив їй губи. Причепурив волосся. З-за завіси чувся жіночий сміх.

— Бетті, Бетті, Бетті. Прошу, випий трохи води, бодай ковточок, не більше, тільки ковточок.

Вона не відповіла. Пробував зробити це десять хвилин. Безуспішно.

З рота знову виступила слина. Я витер.

Тоді підвівся й засмикнув завісу. Подивився на трьох жінок.

Вийшов і звернувся до медсестри за стійкою:

— Чуєте, а чому нічого не роблять для жінки з 45-в? Бетті Вільямс.

— Ми робимо все можливе, сер.

— Але ж там нікого нема.

— Ми робимо регулярні обходи.

— А лікарі де? Лікарів я не бачу.

— Лікар її оглядав.

— Чому ви просто лишили її там лежати?

— Ми зробили все, що могли, сер.

— СЕР! СЕР! СЕР! ПРИПИНІТЬ МЕНІ ТИЦЯТИ СВОЄ «СЕР», ГАРАЗД? Закладаюся, якби оце у вас тут лежав президент, губернатор, мер чи ще який багатенький курвин син, тут повсюдно сновигали б лікарі і щось робили! Чого ви просто дозволяєте їм померти? Хіба грішно бути бідним?

— Сер, кажу вам ще раз, ми зробили ВСЕ, що могли.

— Я повернуся за дві години.

— Ви її чоловік?

— Раніше ми жили в цивільному шлюбі.

— Можна ваше ім’я і номер телефону?

Я назвав і гайнув надвір.

10

Похорон було призначено на 10:30 ранку, однак уже було гаряче. На мені був дешевий чорний костюм, поспіхом куплений та підігнаний. Перший мій новий костюм за багато років. Я відшукав її сина. Ми під’їхали в його новенькому «Мерседесі». Вистежив я його завдяки клаптику паперу з адресою його тестя. Два міжміські дзвінки — і я його вичепив. Коли він приїхав, його мати вже померла. Померла, якраз коли я дзвонив. Синок її, Ларрі, ніяк не міг стати корисним членом суспільства. Мав за звичку викрадати машини в товаришів, але на проміжку між товаришами і суддею йому вдавалося виплутуватися. Тоді його загребли до армії, там він якось втрапив на навчальні курси і після служби влаштувався на добре оплачувану роботу.

Щойно він її отримав, то перестав бачитися з матір’ю.

— Де твоя сестра? — питаю.

— Не знаю.

— Добра в тебе машина. Я навіть двигуна не чую.

Ларрі всміхнувся. Це йому сподобалося.

На похороні нас було троє: син, коханець і дурнувата сестра власниці готелю. Звали її Маршею. Марша завжди мовчала. Сиділа собі з порожньою усмішкою. Шкіра в неї була емалево-біла. Мертві жовті патли й каптур, який їй не пасував, довершували образ. Власниця відіслала Маршу замість себе — мала наглядати за готелем.

Звісно, я був із жахливущого перепою. Ми зупинилися покавувати.

З похороном уже було не все гаразд. Ларрі сварився з пастором. Той мав сумніви, чи була Бетті доброю католичкою. І не хотів проводити службу. Врешті домовилися, що буде проведено половину служби. Півслужби ліпше, ніж ніяка.

Навіть із квітами халепа вийшла. Я придбав трояндовий вінок, із різних троянд. Квіткарка весь ранок над ним працювала. Пані з квіткової крамнички знала Бетті. Кілька років тому вони жлуктили разом, коли в нас був дім і пес. Звали її Делсі. Завжди хотів забратися Делсі під майтки, але не судилося.

Телефонує мені Делсі й питає:

— Генку, що коїться з цими надолобнями?

— З якими надолобнями?

— З тими хлопами з покійницької.

— Ти про що?