Поштамт

Читаючи, я покладав на нього надії. Аж тут роман розвалився. З якоїсь причини, щойно він взявся писати про поштамт, як гвір утратив реалістичність.

Роман ставав дедалі гіршим і гіршим. Завершувався він відвідинами героєм опери. Був антракт. Він вийшов із зали, подалі від грубого й дурного натовпу. Гаразд, тут я був із ним. Коли він огинав колону у фойє, усе й трапилося. Дуже швидко трапилося. Він зітнувся з окультуреною, витонченою красивенькою фіфою. Ледь не збив її з ніг.

Діалог вийшов приблизно такий:

— О, мені так шкода!

— Нічого, усе гаразд…

— Я не хотів… Ви розумієте… Мені шкода!

— Запевняю вас, усе гаразд…

— Я не хотів… Ви розумієте… Я не мав наміру….

— Усе в нормі. Нічого не сталося…

Діалог про зіткнення тривав півтори

сторінки.

Бідака був справжнім психом.

Вийшло так, що, хоч ця дамочка й тинялася одна між колон, насправді була заміжня за лікарем, але той оперу не сприймав, чи щось таке, і навіть не розумівся на найпростіших речах, таких як «Болеро» Равеля. Чи навіть «Танок із трикутними капелюхами» де Фалли. Тут я був із лікарем.

Від зіткнення цих двох щиро чуттєвих душ щось виникло. Вони зустрічалися на концертах і хутенько кохалися опісля (це радше малося на увазі, ніж було заявлено, адже обоє були надто делікатні, щоби просто файдолитися).

Зрештою роман завершився. Бідна вродлива істота кохала і свого чоловіка, і героя, тобто Янко. Не знаючи, що робити, вона, звісно, наклала на себе руки. В останній сцені полишені чоловік і Янко стояли кожен у своїй ванній.

Хлопу я сказав:

— Починається добре. Але тобі слід прибрати діалог про зіткнення біля колони. Він ніякий.

— НІ! — сказав він. — УСЕ ЛИШИТЬСЯ НА МІСЦІ!

Минали місяці, а роман усе повертався до мене.

— ІСУСЕ ХРИСТЕ! — кричав він. — Я НАВІТЬ НЕ МОЖУ З’ЇЗДИТИ ДО НЬЮ-ЙОРКА І ПОРУЧКАТИСЯ З ВИДАВЦЯМИ!

— Слухай, хлопче, чом би тобі не кинути цю роботу? Йди собі до кімнатки й пиши. Твори.

— ЦЕ ТАКИЙ, ЯК ТИ, МОЖЕ СОБІ ЦЕ ДОЗВОЛИТИ, — відповів він, — БО ТИ СХОЖИЙ НА ПИЯКА. ТЕБЕ НАЙМАТИМУТЬ, БО РОЗУМІТИМУТЬ, ЩО БІЛЬШЕ НІДЕ ТИ РОБОТИ НЕ ЗНАЙДЕШ, ТОЖ ТИ ЛИШИШСЯ. А Я ЩО? ВОНИ ГЛЯНУТЬ НА МЕНЕ, ПОБАЧАТЬ, ЯКИЙ Я ІНТЕЛІГЕНТНИЙ, І ПОДУМАЮТЬ: ТАКИЙ РОЗУМНИК, ЯК

ВІН, У НАС НАДОВГО НЕ ЗАТРИМАЄТЬСЯ, ТОЖ НЕМА СЕНСУ БРАТИ ЙОГО НА РОБОТУ.

— Кажу тобі, йди до кімнатки й пиши.

— АЛЕ МЕНІ ПОТРІБНА ПЕВНІСТЬ.

— Добре, що дехто інший про це не думав. Добре, що про це не думав Ван Гог.

— ВАН ГОГУ БРАТ БЕЗКОШТОВНО ДАВАВ ФАРБИ! — заперечив мені цей хлоп.

IV

1

Потім я розробив нову систему гри на перегонах. Піднімав по три тисячі баксів за півтора місяця, а на перегони приїздив двічі або тричі на тиждень. Почав мріяти. Уже бачив будиночок біля моря. Себе — добре вдягненого, спокійного, який прокидається зранку, сідає до імпортної машини і без поспіху їде на перегони. Бачив неквапні обіди з біфштексами, що починалися й завершувалися якісними охолодженими напоями в кольорових склянках. Вагомі чайові. Сигару. І жінки — як і яких забажаєш. Ніц складного в тому, щоби поринути в такі думки, коли тобі простягають немалі чеки з віконечка каси. Коли за один заїзд на шість фарлонґів, тобто за хвилину і дев’ять секунд, ти отримуєш свою платню за місяць.

Тож я стояв у кабінеті маршрутного розпорядника. Той сидів за столом. У зубах я тримав сигару, а дихання відгонило віскі. Почувався грошовито. І грошовито виглядав.

— Містере Вінтерс, — сказав я, — поштамт добре до мене ставився. Проте маю деякі ділові справи, про які мушу подбати. Якщо ви не надасте мені відпустку, я муситиму звільнитися.

— Хіба я вже не давав тобі цьогоріч відпустки, га, Чінаскі?

— Ні, містере Вінтерс, ви відхилили моє прохання. Цього разу жодних відхилень. Або я звільняюся.

— Гаразд, заповни бланк, я підпишу. Але можу тобі дати линіе дев’яносто днів.

— Я їх беру, — сказав я й видихнув довгий шлейф блакитного диму своєї дорогої сигари.

2

Іподром пересунувся узбережжям униз десь на сотню миль. Я й надалі орендував квартиру в місті. Сідав у машину й гнав. Раз чи двічі на тиждень. Повертався до квартири, перевіряв пошту, часом лишався на ніч, а тоді їхав назад.

То було добре життя, і я почав вигравати. Щовечора після останнього заїзду я трохи перехиляв у барі, лишаючи бармену добрі чайові. Виглядало на нове життя. Я не міг помилятися.

Якось я навіть не став дивитися останній заїзд. Пішов до бару. Зазвичай ставив 50 доларів на переможця. Поставиш кілька разів 50 на переможця — і враження, що ставиш на нього 5 чи 10.

— Скотч із водою, — звернувся я до бармена. — Гадаю, цей заїзд я послухаю з динаміка.

— На кого ставили?

— Синя Панчоха, — відповів я. — 50 на переможця.

— Забагато ваги.

— Жартуєте? Добрий кінь запакує 122 фунти, претендуючи на 6 тисяч доларів. Що значить, відповідно до умов, що кінь зробив дещо, чого не зміг зробити жоден інший кінь у заїзді.

Звісно, на Синю Панчоху я ставив з інших причин. Завжди дезінформую. Конкуренти мені ні до чого.

У ті часи внутрішнього телебачення вони не мали. Репортажі транслювались по радіо.

Я підняв 380 доларів. Якщо програю в останньому заїзді, прибутку в мене все одно буде 330. Вдалий робочий день.