Поштамт

— Прошу, продовжуй.

— Добре, робота мені потрібна.

— Зрозуміло.

— Проте я маю вивчити і здати ще три плани, якщо хочу її зберегти.

— Плани? Що це за «плани»?

— Люди часом не вказують номери дільниць. Тому після дванадцятигодинної нічної зміни ми маємо вивчати ці аркуші з планами.

— І?

— Я не можу втримати сторінки. Якщо пробую, вони випадають у мене з рук.

— Ти не можеш вивчити ці плани?

— Ні. А ще маю розкидати сто карток зі скляної скриньки за вісім хвилин щонайменше на 95 відсотків правильно, або мене звільнять. А робота мені потрібна.

— То чому ти не можеш вивчити ці схеми?

— Через це я тут. Спитати вас. Мабуть, я дахом поїхав. Та є всі ці вулиці, і всі вони діляться по-різному. Ось подивіться.

І я передам йому зшиті зверху шість аркушів плану, дрібний друк із обох сторін.

Він перегляне сторінки.

— І ти маєш це все вивчити?

— Так, лікарю.

— Що ж, хлопчику мій, — скаже він, повертаючи мені сторінки, — у тому, що ти не хочеш це вивчати, нема божевілля. Я навіть сказав би, що божевільним ти став би, якби схотів це вивчити. З тебе 25 доларів.

Тож я проаналізував себе сам і зберіг гроші.

Але треба було щось робити.

Тоді мене осяяло. Було 9:10 ранку. Зателефонував до Кадрового відділу Федеральної будівлі.

— Міс Ґрейвз. Прошу, чи не могли б ви з’єднати з міс Ґрейвз.

— Ало?

Вона. Курва. Розмовляючи з нею, панькав себе.

— Міс Ґрейвз, це Чінаскі. Я подавав доповідну у відповідь на ваше доручення щодо притягнень. Не знаю, чи ви мене пам’ятаєте.

— Ми вас пам’ятаємо, містере Чінаскі.

— Уже визріло якесь рішення?

— Ще ні. Ми вам повідомимо.

— Гаразд. Проте маю питання.

— Так, містере Чінаскі?

— Я зараз вивчаю ОМ-1, — я витримав паузу.

— Так?

— Мені це дуже складно вдається, тобто видається майже неможливим вивчити цей план, витрачати стільки часу, коли це може виявитися даремним. Маю на увазі, мене будь-коли можуть звільнити з поштамту. Не надто справедливо змушувати мене вивчати цей план за таких обставин.

— Добре, містере Чінаскі. Я зателефоную до тренувального кабінету і скажу їм зняти вас із плану, доки ми не ухвалимо рішення.

— Щиро дякую, міс Ґрейвз.

— На все добре, — сказала вона й поклала слухавку.

День був добрим. Пестячи себе під час розмови, я майже вирішив зійти до 309-ої. Однак не ризикнув і впорався сам. Склепав яєшню з беконом і відсвяткував додатковою квартою пива.

8

Насамкінець нас лишилося шестеро чи семеро. Решті ОМ-1 виявився не по зубах.

— Що там твій план, просуваєшся, Чінаскі? — питали в мене.

— Легко дається, — відповідав я.

— Окей, тоді поділи проспект Вудберн.

— Вудберн?

— Так, Вудберн.

— Слухай, не люблю, щоб мене таким діставали, коли я працюю. Не набридай. Бачиш, зайнятий.

На Різдво я запросив Бетті. Вона запекла індичку, ми чаркували. їй завжди подобалися великі різдвяні ялинки. Наша була, мабуть, сім футів заввишки, півфута завширшки, прикрашена вогниками, ліхтариками, блискітками та іншим сміттям. Ми випили пару квінт віскі, кохалися, їли індичку, випили ще. Цвях у ялинковій підставці тримався непевно, а сама вона не була розрахована на таке дерево. Ялинка весь час перехняблювалася, я її випростовував. Бетті розляглася на ліжку і впала в нетяму. Я жлуктив на підлозі в самих майтках. Перегодом випростався. Заплющив очі. Щось мене розбудило. Розплющив очі. Саме вчасно, щоби побачити, як велетенське, вкрите розжареними ліхтариками дерево повільно хилиться на мене, а шпиляста зірка падає кинджалом. Не те щоб я чітко розумів, що відбувається. Виглядало на кінець світу. Рухатися не міг — мене обхопили лапи дерева. Я зав’яз під ним. А ліхтарики були розпечені до червоного жару.

— ОХ, ОХ, ІСУСЕ ХРИСТЕ, СПАСИ! БОЖЕ, ДОПОМОЖИ МЕНІ! ІСУСЕ! ІСУСЕ! ДОПОМОЖИ!

Ліхтарики мене підсмажували. Я перекотився ліворуч — без успіху, тоді праворуч.

— ЙААЙ!

Нарешті я звідти виборсався. Бетті підхопилася і стала поруч.

— Що трапилося? Що таке?

— ХІБА НЕ БАЧИШ? ЦЕ КЛЯТЕ ДЕРЕВО НАМАГАЛОСЯ МЕНЕ ВБИТИ!

— Що?

— ТИ НА МЕНЕ ГЛЯНЬ!

Усе моє тіло взялося червоними плямами.

— О, біднятко!

Я підійшов і висмикнув штепсель із розетки. Ліхтарики згасли. Хрінь померла.

— О, нещасна моя ялинонька!

— Нещасна ялинонька?

— Так, вона була такою красивою!

— Розберуся з нею завтра. Зараз не маю до неї довіри. Най відпочине до ранку.

Бетті це не сподобалося. Йшло до сварки, тож я підставив до дерева стілець і ввімкнув ліхтарики. Якби ця хрінь припекла їй титьки чи гену, вона шпурнула б її у вікно. Додумалося, що я надто добрий.

За кілька днів після Різдва я завітав провідати Бетті. О 8:45 ранку вона сиділа буха в кімнаті. Виглядала вона кепсько, як, власне, і я. Здавалося, паче кожен з її сусідів дав їй квінту. Там було вино, горілка, віскі, скотч. Найдешевші. Кімната була завалена пляшками.

— Кляті дурні! Вони що, ній кращого не вигадали? Якщо ти все це вип’єш, то ґеґнешся.

Бетті глянула на мене, і в тому погляді я побачив усе.