Поштамт

Бетті втратила роботу. Пес утік, його вбили. Вона влаштувалася офіціанткою, потому втратила й це, коли кав’ярню знесли, щоби звести будівлю на офіси. Тепер вона мешкала в комірчині в нічліжці. Міняла там постіль і чистила туалети. Підсіла на вино. Запропонувала зійтися наново. Я запропонував трохи вичекати. Мусив оклигати після всього.

Вона повернулася до своєї кімнатки, одягла найкращу сукню, туфлі на підборах, спробувала навести красу. Однак з’явився в ній невимовний сум.

Ми взяли квінту віскі й трохи пива, пішли до мене на четвертий поверх старої багатоповерхівки. Я зателефонував і сказав, що захворів. Сів навпроти Бетті. Вона схрестила ноги, скинула туфлі, трохи посміялася. Наче в старі добрі часи. Майже. Чогось бракувало.

У ті часи, якщо ви телефонували попередити, що захворіли, поштамт присилав медсестру, яка мала в цьому впевнитися, переконатися, що ви не тусуєтеся по клубах і не сидите за покером у вітальні. Жив я неподалік поштамту, тож їм було зручно мене перевіряти. Ми з Бетті сиділи вже близько двох годин, коли в двері загрюкали.

— Це ще хто?

— Усе гаразд, — прошепотів я, — припни язика! Бери туфлі, гайда на кухню, і щоб анітелень.

— ХВИЛИНОЧКУ! — гаркнув я до грюкальника.

Запалив цигарку, щоби перебити запах, тоді пішов привідчинив двері. То була медсестра. Та сама. Вона мене знала.

— Ну а тепер що з вами? — спитала вона.

Я видихнув кілечко диму.

— Розлад шлунка.

— Певні?

— Це ж мій шлунок.

— Розпишетеся на підтвердження, що я до вас заходила, і ви були вдома?

— Безперечно.

Медсестра просунула мені форму. Я розписався. Повернув їй.

— Завтра на роботу вийдете?

— Хто його зна. Як мені покращає, то піду, як ні — то пі.

Наостанок вона недобре на мене зиркнула і пішла. Я знав, що медсестра вловила запах віскі в моєму диханні. Чи це щось доводить? Радше ні, забагато формальності, хоч, може, вона й сміялася, повертаючись до машини зі своєю невеличкою чорною валізкою.

— Гаразд, — сказав я, — вдягай туфлі й виходь.

— Хто то була?

— Медсестра з роботи.

— Пішла вже?

— Аха.

— Вони постійно гак перевіряють?

— Ще жодного разу не проґавили. А тепер давай славно хильнемо, аби це відзначити!

Я сходив на кухню і налив дві чималі порції, віддав одну Бетті.

— Будьмо! — кажу.

Ми підняли склянки, дзенькнулися.

Аж тут задзеленчав будильник, ще й гучно. Я підскочив, наче мене в дуну підстрелили. Бетті підстрибнула на фут. Я підбіг до будильника й вимкнув його нафіґ.

— Ісусе, — сказала вона, — я ледь не всралася.

Ми розреготалися. Сіли. Випили.

— Був у мене кавалер, — каже, — на округ працював. І любили вони₍ присилати інспектора, хлопця, але не щб^азу, а десь раз через п’ять. П’ю я того вечора із Гаррі — це його гак звали, Гаррі. Тож п’ю я того вечора із Гаррі, і тут у двері стукають. Гаррі повністю одягнений сидить на дивані. «Ісусе Христе», — скрикує він і, як був у всьому одязі, стрибає до ліжка й підтягує ковдру. Я закидаю пляшки та склянки під ліжко і відчиняю двері. Цей хлоп заходить і сідає на диван. Гаррі навіть взуття зі шкарпетками не стягнув, але цілісінько вкритий ковдрою. Хлоп питає: «Ну, Гаррі, як почуваєшся?» І Гаррі каже: «Та не те щоб, ось вона про мене піклується». І показує на мене. А я сиджу п’янюча. «Сподіваюся, Гаррі, ти оклигаєш», — каже хлоп і йде. Певно, він бачив під ліжком і пляшки, і склянки, і думаю, що він не повірив, що ступні в Гаррі настільки великі. Нерви полоскотало.

— Трясця, життя від них нема, хіба ні? Вічно їм хочеться наглядати.

— Аякже.

Ми ще трохи посиділи пожлуктили, згодом пішли до ліжка, але то не було так само, ніколи не буває — між нами був простір, минув час, за який дещо змінилося.

Дивився, як вона йде до ванни, бачив зморшки і бганки в неї під гепою. Бідося. Нещасне біднятко. Джойс була твердою і щільною — згрібав у руку і відчував це. Бетті настільки доброю не була. Як сумно, журно, сумно як. Коли Бетті повернулася, ми не співали, не реготали і навіть не сперечалися. Сиділи собі р темряві, пили, смалили цигарки, а коли пішли до сну, ані я не поклав ніг на неї, ані вона на мене, як бувало. Ми спали, не торкаючись одне одного.

Нас обох обікрали.

Я зателефонував Джойс:

— Ну як там ведеться з Пурпуровою Застібкою?

— Я не можу зрозуміти, — відповіла вона.

— Що він зробив, коли ти сказала йому, що розлучилася?

— Коли я йому сказала, ми сиділи в кав’ярні навпроти одне одного.

— І?

— Він виделку впустив. Рота роззявив. Питає: «Що?»

— Він знав, що захочеш стосунків.

— Не розумію. Відтоді він мене уникає. Щойно побачу його в холі, він тікає. Не сідає навпроти мене, коли обідаємо. Здається, він… так, майже… охолов.

— Крихітко, є інші чоловіки. Забудь цього хлопа. Налаштуй вітрила на новий вітер.

— Його буде складно забути. Маю на увазі, яким він був.

— Він про твої гроші знає?

— Ні, я йому не казала.

— Ну, якщо вже він так тобі потрібен…

— Ні, так він мені не потрібен.

— Гаразд, Джойс, тоді бувай.

— Бувай, Генку.

Невдовзі потому отримав від неї листа. Вона повернулася до Техасу. Бабуся дуже

слаба, довго не протримається. Про мене питали. І все таке інше. З любов’ю, Джойс.