Поштамт

Нас там була бригада. Осіб 150 чи 200. Були марудні папери, які мали заповнити. Потім усі ми підвелися й повернулися до прапора. Хлоп, котрий приймав у нас присягу, був тим само, що робив це й минулого разу.

Після присяги хлоп сказав нам:

— Чудово, тепер у вас є файна робота. Поводьтеся пристойно — і безпеку вам гарантовано до кінця життя.

Безпека? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон.

За 12 років із цих 150 чи 200 лишаться тільки двоє. Як далеко не всі можуть таксувати, чи бути сутенерами, чи штовхати траву, гак і більшість хлопців, та й дівчат теж, не здатні бути поштовими службовцями. І я їх не засуджую. Роками я бачив, як вони маршували бригадами по 150 і по 200, а лишалося з кожної двоє, троє, четверо — стільки, щоб замінити тих, хто виходив на пенсію.

10

Гід провів нас будівлею. Нас було стільки, що довелося поділити на групи. Ми по черзі пересувалися ліфтами. Нам показали буфет для робочих, підвал, коротше, усю цю дурню.

Господи всемогутній, думав я, рухався б він швидше. Мій ланч уже дві години як мав завершитись. Тоді гід роздав нам часові картки (картка, на якій пробиваються позначки початку й закінчення роботи, слугують для підтвердження перебування робітника на робочому місці). І показав годинники:

— Ось так ви пробиваєтеся.

І показав, як саме. Тоді каже:

— Тепер пробийтеся ви.

За дванадцять із половиною годин ми пробили вихід. Щоб вона всралася, та церемонія присяги.

11

За дев’ять чи десять годин людей брав сон, вони падали в свої ящики, ледве встигаючи втриматися. Ми опрацьовували пошту за відділеннями зв’язку. Якщо на листі була позначка «28 відділення», клав його до комірки 28. Усе просто.

Один кремезний чорний хлоп підхопився й почав крутити руками, щоби прокинутися. Його хитало по всій підлозі.

— Бісбатьказнащо! Я не витримую — зарепетував він.

А він був дебелим і потужним бугаєм. Застосовування одних і тих же само м’язів знову й знову втомлювало надзвичайно. У мене все розболілося. У кінці прольоту стояв наглядач, ще один Камінчик із цим виразом на пиці. Вони мусять-вправлятися перед люстрами, у всіх наглядачів цей вираз на пиках — вони позирають на тебе гак, паче ти кавалок людського лайна. Однак шлях вони пройшли той самий. Колись вони були службовцями чи поштарями. Я цього не розумів. Вручну підібрані гвинтики.

Одну ногу весь час доводилося не відривати від підлоги. Іншу класти на підставку для відпочинку. «Підставкою для відпочинку» звалася мала кругла подушечка на ніжці. Розмови заборонено. Дві десятихвилинні перерви за вісім годин. Час, коли ти відходиш і коли повертаєшся, записується. Затримаєшся на 12–13 хвилин — наслухаєшся.

Утім, платили ліпше, ніж у мистецькій крамничці. Подумалось, що я зможу до цього звикнути. Я ніколи до цього не звик.

12

Потому наглядач перевів нас до нового прольоту. Пропрацювали ми вже десять годин.

— Перш ніж розпочнете, — сказав він, — хочу вам дещо розповісти. Кожен піддон цього типу пошти має бути розкладено за 23 хвилини. Це виробнича норма. А тепер, задля розваги, давайте подивимося, чи хтось із нас зможе вкластися у виробничу норму. Один, два, три… ПІШОВ!

Це що за хрінь, подумав я. Я втомився.

Кожен піддон був завдовжки два фути. Проте на кожному з них була різна кількість листів. У деяких піддонах було вдвічі-втричі більше пошти, ніж в інших, залежало від розміру листів.

Запрацювали руки. Страх поразки.

Я не поспішав.

— Розберетеся з першим піддоном — хапайте другий!

Вони справді докладали зусиль. Підстрибували й бралися за наступний піддон.

Наглядач пройшовся позаду мене.

— Ось, — указав він на мене, — ця особа викопує норму. Він уже наполовину розібрався з другим піддоном!

Піддон був першим. Не знаю, чи він з мене збиткувався, проте якщо вже я настільки вирвався вперед, то пригальмував ще трохи.

13

О 3:30 ночі мої 12 годин завершилися. Вони тоді не платили підміняйлам півтори ставки за понаднормові. Сама лише ставка. А наймали тебе як «тимчасово призначеного тимчасового службовця».

Я налаштував будильник, щоб прийти до мистецької крамнички на восьму ранку.

— Що сталося, Генку? Ми гадали, ти втрапив в автоаварію. Чекали, коли ти повернешся.

— Я звільняюся.

— Звільняєшся?

— Так, людина шукає, де краще, за це не можна ганити.

Зайшов до кабінету і забрав свій чек. Я знову був на поштамті.

14

Тим часом зі мною все ще була Джойс, її герані та пара мільйонів, якщо я витримаю. Джойс, мухи та герань. 12 годин я гнув спину в нічну зміну, а вдень вона мене лапала, намагаючись мене розворушити. От сплю і прокидаюся через цю руку, яка мене смикає. Не відкараскаєшся, тож доводилося братися за справу. Бідна моя люба була вар’яткою.

Ось приходжу якось уранці, а вона мені:

— Генку, тільки не злися.

Я був надто втомлений, щоби злитися.

— Що там, крихітко?

— Я завела нам песика. Мале щеня.