Печера ідей

Він говорив дуже швидко, не припиняючи діяльності: розгортав і знову згортав сувої папірусу, клав їх назад на полички… Кажуть, візниці розмовляють так із кіньми під час перегонів. Товсті Гераклові руки і його голос тремтіли одночасно. Він гнівно мовив далі:

— Нас використали, Діагоре, тебе й мене, використали, щоб розіграти жахливий фарс. Ленейську комедію з трагічним фіналом!

— Про що ти кажеш?

— Про Менехма, про Трамахову смерть, про вовків на Лікавіті… Ось, про що я кажу!

— Що ти маєш на увазі? Менехм невинен?

— О ні! Він винен, винен більше, ніж згубна жага! Але… але…

Він затнувся й підніс кулак до рота. Відтак промовив:

— Я все поясню тобі в належний час. Сьогодні вночі я мушу відвідати одне місце… Мені б хотілося, щоб ти пішов зі мною, але попереджаю: те, що ми побачимо там, буде не надто приємним!

— Я піду, — відказав Діагор, — навіть на протилежний берег Стіксу, якщо ти гадаєш, що це допоможе розкрити ту оману, про яку ти кажеш. Повідай мені лише одне: це стосується Менехма, чи не так?.. Він посміхався, коли визнавав себе винним… а це, без сумніву, вказує на те, що він має намір утекти!

— Ні, — відказав Геракл. — Менехм посміхався, коли визнавав себе винним, тому, що не має наміру втікати.

Побачивши здивування на Діагоровому обличчі, він додав:

— Саме так їм і вдалося нас одурити!*

__________

^{* Він прийшов у інакшій масці (цього разу — з усміхненим чоловічим обличчям). Я підвівся з-за столу.}

^{— Ти вже виявив головний ключ? — голос звучав приглушено з-під розсміяної личини.}

^{— Хто ти?}

^{— Я — запитання, — відказав мій тюремник і повторив: — Ти вже виявив головний ключ?}

^{— Випусти мене звідси…}

^{— Випущу, коли виявиш ключ. Ти вже виявив його?}

^{— Ні, не виявив! — заволав я, зриваючись із прив’язі й гублячи віжки спокою. — Ейдезис у творі вказує на Гераклові подвиги, і на дівчину з лілією, і на перекладача… але я не знаю, що все це може значити! Я…}

^{Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:}

^{— Може, ейдетичні образи — лише частина ключа. Про що йдеться у творі?}

^{— Про… про розслідування низки вбивств… — забелькотів я. — Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.}

^{Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:}

^{— Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?}

^{— Не думаю, — миттю відповів я.}

^{— Чому?}

^{— Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.}

^{— О, дуже добре, — здавалося, моя відповідь його потішила. — Отже, я для тебе — доказ існування головного ключа!.. А краще сказати, найважливіший доказ.}

^{Я вдарив кулаком по столу й загорлав:}

^{— Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?}

^{Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:}

^{— Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.}

^{— Тобто?}