Печера ідей

^{* Істина? А що таке Істина? Розкажи мені, о Геракле Понторе, розгаднику таємниць! Я втрачаю зір, витлумачуючи твої думки, намагаючись відшукати бодай якусь крихту істини, але не знаходжу нічого, крім ейдетичних образів, коней, які пожирають людське м’ясо, круторогих биків, бідолашної дівчини з лілією, що зникла багато сторінок тому, і перекладача, який то з’являється, то щезає, незбагненний і загадковий, як той божевільний, що ув’язнив мене тут. Ти, Геракле, принаймні щось виявив, а я… Що виявив я? Чому загинув Монтал? Чому мене викрали? Яка таємниця криється в цьому творі? Я не з’ясував нічого! Окрім того, що перекладаю, я лише плачу, сумую за свободою, думаю про їжу і… випорожнююся. Так, випорожнююся я вже як слід. Це мене підбадьорює.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Незадовго перед тим, як запали сутінки, Діагор вирішив податися до Академії. Попри те, що навчання сьогодні скасували, він почував потребу вдатися до прихистку тихомирної певності любої школи, щоб віднайти там душевний спокій. А ще, бо знав: якщо лишиться в Місті, то приверне до себе безліч запитань і стільки ж порожніх коментарів, а цього йому зараз хотілося найменше. Щойно вирушивши в дорогу, філософ одразу зрадів зі свого рішення, адже настрій його поліпшився лише від того, що він покинув Афіни. Стояло чудове надвечір’я, теплінь спадала в міру того, як сідало зимове сонце, а пташки дарували Діагорові свій спів, не вимагаючи, щоб він спинявся їх слухати. Дійшовши до лісу, він набрав повні груди повітря й усміхнувся… попри все, що сталося.

Він не міг не думати про ту тяжку випробу, яку йому довелося пройти. Публіка поставилася співчутливо до його виступу, але що думає Платон та його товариші? Діагор не запитував їх. Власне кажучи, після суду він заледве перекинувся з ними кількома словами і поквапно пішов, не наважившись шукати відповіді навіть у їхніх очах. Та й навіщо? Глибоко в душі він знав, що думають ментори. Він відпустив віжки, і три юні жеребці понеслися безбач. Мало того — він, ні з ким не порадившись, найняв розгадника й ревно приховував результати його розслідування. Ба більше: він збрехав! Тяжко збезчестив шановану родину, щоб захистити Академію. Милостивий Зевсе! Як таке могло статися? Що змусило його безсоромно заявити, буцімто бідолашний Евней заподіяв тих ран сам собі? Пекуча згадка про цей наклеп пожирала його спокій.

Діставшись до білого портика з двома нішами й невідь-чиїми обличчями, Діагор спинився. «Не пройде той, хто не знає геометрії», — промовляв надпис, викарбований у камені. «Не пройде той, хто не любить Істини, — подумав Діагор, страждаючи від докорів сумління. — Не пройде той, хто ницо бреше і шкодить іншим своєю брехнею». Насмілиться він зайти чи відступить? Чи гідний він переступити цей поріг? Теплувата волога скотилася по його почервонілій щоці. Він заплющив очі і з люттю зціпив зуби, наче кінь, що закусує вудила після різкого посмику візника. «Ні, я не гідний», — подумав філософ.

Ураз він почув, як хтось його гукає:

— Діагоре, зажди!

То був Платон, що наближався до портика. Схоже, він усю дорогу йшов за Діагором. Очільник Академії великими кроками, мало не навскач, підійшов до ментора та обійняв його за плечі своєю кремезною рукою. Вони разом минули портик і пройшли до саду. Серед олив воронá кобила сперечалася із двома десятками зелених мух за огидні шматки м’яса.*

__________